— Христина, як почалася історія ZENYK ART GALLERY?
Це історія, яка виросла з болю та любові. Галерея названа на честь Зеника Козицького Молодшого. Він пішов із життя надто рано, але залишив по собі текст — п’єсу «Маленький принц», як спробу проговорити світові все найважливіше. Саме з цього тексту й почалась наша історія.
Наш «Маленький принц» — це виставка про дітей: тих, хто зараз на небі, і тих, хто на землі — в окупації, в еміграції, у полоні, вдома. Це рефлексія про втрату, стійкість, надію. Про молодих людей, які обирають жити — всупереч. Про екзистенційний стан, вибір, тишу й крик нового покоління.
— Яким був вигляд першої виставки?
Ми зібрали тридцять художників — кожному з них було передано конкретний смисл: любов, втрата дому, пошук себе, дружба, ідея бінарності як єдності. Деяких авторів ми обирали ще разом із Зеником. Це був глибокий, внутрішній процес — що народжувався на дні душі. Кожна робота — як окремий світ.
— Наскільки складно було реалізувати ідею?
Це була надзвичайно амбітна й непроста ініціатива. Все почалося з поїздки до Нью-Йорка, у Carnegie Hall. В умовах війни — ми стояли в серці Мангеттена з українською музикою, з українською присутністю. Після виступу директорка музею при Hall підійшла до мене і сказала: «Ви виглядаєте серйозно. Вам потрібна галерея».
Працювала ночами, поки дитина спала. Це був мій другий докторат. Ми починали в команді з шести осіб. Зараз нас тринадцятеро. І вже сьогодні ZAG представляє Україну на Burning Man, Art Basel Miami, Copenhagen Design Days. Про нас написали Forbc, Harper’s Bazaar. Це — навіть більше, ніж ми мріяли.
— Що для вас особисто означає ця галерея?
Це — не просто виставковий простір. Це — культурна династія. Це міст памʼяті між поколіннями. У нас є два Зеники — старший і молодший. І ми відкрили ZAG саме в день народження батька молодшого, Максима. Це було навмисно. Бо ця виставка — про особисте. І ми хотіли, щоб світ це відчув.
Сьогодні космополітизм — не в тренді. В моді — коріння, індивідуальність, локальний голос. Те, що глибоко в людині. І ми точно влучили у цей нерв часу.
— Як виглядає простір ZAG сьогодні?
Першою експозицією став «Маленький принц». В лютому ми представили 62 роботи: живопис, бронзову і металеву скульптуру, дерево.
Ця виставка була мегаяскрава, і відвідувачам це дуже подобалось. 31 травня у нас відкриття «Hell & Heaven». Вона закладає зовсім інші сенси, ми покажемо алегорію на «сміливість визнати присутність пекла в собі», «важкий шлях проходження чистилища», та «розпізнання фальшивого раю». Вигляд простору має ідеально передавати ці сенси, тому ми не боємося буквально переміщувати стіни, перемальовувати їх в протилежні тони та рости.
Коли ми відкрилися — наша імерсивна кімната з природними станами, мультимедійний 3D-екран — то було щось абсолютно нове. Була читальня з актуальними книжками про мистецтво, дизайн, фотографію. Це стало місцем, де глядач не просто дивиться — а читає, проживає, вбирає.
Але від самого відкриття ми чули одне й те саме: людям було замало. Вони хотіли ще — ще простору, ще сенсів, ще досвіду. Ми це дуже відчули. І зрозуміли: час розширюватися не лише внутрішньо, але й фізично.
Так з’явилося рішення відкрити третій поверх. Ми довго вагались — але запит аудиторії був сильнішим за будь-які сумніви. Там зараз — наша кав’ярня: камерна, світла, де можна не лише випити каву чи з’їсти десерт, а й продовжити досвід виставки вже в іншому ритмі. Це теж частина експозиції — просто інша її форма, інакше тіло. Ми створюємо там окрему художню площину — зі своєю концепцією, несподіваною для України. Поки не відкрию всі карти, але це буде щось геть нове. І так, воно органічно продовжує те, що почалося на перших двох поверхах. Але водночас — це спроба увігнати в рамки те, що до цього не мало жодних меж.
Насамкінець, але не за значенням — ZAG повністю безбарʼєрна. І ми вже запускаємо програму для людей з аутизмом. Завдяки підтримці першої леді отримали відповідну ліцензію з Абу-Дабі. Ми хочемо адаптовувати мистецтво, аби воно стало ще ближчим. Це наступний рівень доступності.
— Скільки людей уже відвідали галерею?
Понад 35 тисяч. І щомісяця ми відкривали двері у безкоштовний день — минулого разу прийшло близько двох тисяч людей. Це говорить про одне: людям потрібно мистецтво. Вони хочуть бачити, відчувати, розуміти, проживати, мислити. Справжній попит — глибший, ніж просто цікавість.
— Як вам вдається поєднати доступність і високий рівень?
Наш вхідний квиток коштує 300 грн — і для когось це справді немала сума. Але якщо людина звертається, ми завжди відкриваємо двері. Ми розуміємо, що таке бажати — й не мати змоги. І не відмовляємо. Мистецтво — не для еліти. Мистецтво — для людини.
— Яке культурне життя відбувається всередині ZAG?
У нас щодня щось живе. Від заручин до чайних церемоній. Від лекцій до майстерок — писанкарство, кераміка, арт-клуби. Ми практикуємо йогу серед мистецтва — як у Луврі перед Джоконодою. Ми відкриті до живого діалогу: малювати, говорити, бути, відчувати. Це простір, де можна бути собою. І зрозуміти мистецтво не лише візуально — а тілом, відчуттям, досвідом.
— Які плани на майбутнє?
Хочемо привозити до України сильне світове мистецтво. Таке, яке говорить із часом напряму. Наприклад, одну з картин ми дістали з-під обстрілів. Вона фізично пошкоджена — але ми її «лікуємо». І вона буде представлена на новій експозиції ZAG.
Ми маємо чітке бачення. Маємо команду, маємо засновника, який мислить стратегічно. І головне — маємо віру в мистецтво. У його силу. У його здатність говорити тоді, коли мовчать інші.
Бо мистецтво — не розкіш. Це дія. Це етика. Це опір. І — любов. І вона повинна працювати.
