Я прийшов у професійний спорт після травми. Спочатку він не був для мене кар’єрою — це була реабілітація, спосіб відновитися фізично і психологічно. Але з часом усе змінилося. Коли я почав тренуватися серйозно і відчув, що мені це справді подобається, я зрозумів: це вже не просто відновлення, це мій шлях.
Рішення залишитися у спорті я приймав разом із дружиною. Ми буквально сиділи за кухонним столом і говорили про майбутнє, про ризики і можливості. Це було спільне усвідомлене рішення.
Повномасштабна війна сильно вплинула на моє життя. Воно стало більш тривожним і напруженим. Були моменти, коли дружина з дітьми ховалася в підвалі під час обстрілів, а я водночас був на тренуваннях чи зборах. Це важко емоційно.
Але самі тренування як процес майже не змінилися. Мені потрібні прості речі — дорога, щоб можна було бігати, і невеликий спортзал. Я тренуюся на базі в Сянках, і там досить хороші та безпечні умови. Найбільше змінилася логістика: стало складніше добиратися на змагання через кордони, черги, транспорт. Також зменшилося фінансування — це теж відчутно.
Я вважаю, що спортсмен може намагатися бути поза політикою, але спорт сам по собі — це частина політики. Тому повністю відокремити одне від іншого неможливо.
НАЙЕМОЦІЙНІШИЙ МОМЕНТ У МОЇЙ КАР’ЄРІ — ЦЕ БРОНЗОВА МЕДАЛЬ НА ПАРАЛІМПІЙСЬКИХ ІГРАХ У ПАРИЖІ. ЦЕ РЕЗУЛЬТАТ ВЕЛИКОЇ РОБОТИ І ДУЖЕ СИЛЬНИХ ЕМОЦІЙ.
Якщо говорити про Україну в спорті, то для мене будь-яка міжнародна спортивна участь під час війни — це вже важлива подія. Те, що країна, яка воює, все одно може готувати спортсменів і представляти себе на міжнародній арені — це великий результат.
Сьогодні Україна займає гідне місце у світовому спорті. Десь ми дуже сильні, як у боксі, десь є, над чим працювати, наприклад у футболі. Але в цілому Україна добре представлена.
Виступати під прапором України для мене — це велика гордість. Коли ти стоїш на п’єдесталі і бачиш, як підіймається український прапор, ти розумієш, що вся твоя праця мала сенс. Це момент, який неможливо забути.
НАЙЦІННІША ПЕРЕМОГА ДЛЯ МЕНЕ — ЦЕ ТА САМА БРОНЗА. ВОНА МАЄ ДЛЯ МЕНЕ НАЙБІЛЬШУ ВАГУ.
Є й ціль, яку я ще не досягнув — золото Паралімпійських ігор. Я дуже хотів його здобути, але поки не вдалось.
Війна також вплинула на сприйняття українських спортсменів у світі. Коли сьогодні бачать Україну, всі одразу розуміють контекст. Але водночас ми стали більш помітними. Часто звучить «Слава Україні» від спортсменів інших країн, і це важливо — ми нагадуємо світу про себе через спорт.
Дітям і молоді я завжди кажу: спорт — це добре в будь-якому випадку. Але якщо говорити про професійний спорт, то він має подобатися. Навіть у найважчі моменти ти повинен відчувати, що це твій шлях. Якщо ти «кайфуєш» від процесу — значить ти на правильному місці.
БУТИ УКРАЇНСЬКИМ СПОРТСМЕНОМ СЬОГОДНІ — ЦЕ ВЕЛИКА ГОРДІСТЬ.
Майбутнє українського спорту я бачу у масовості. Я б хотів, щоб спорт став частиною життя кожного: щоб люди бігали в парках, займалися йогою, зарядкою, ходьбою, щоб діти, дорослі і літні люди були включені в рух. Саме з масовості виростають чемпіони.
УКРАЇНА ДЛЯ МЕНЕ — ЦЕ МОЯ БАТЬКІВЩИНА.
Після перемоги я мрію про сильну, незалежну Україну, яка не залежить від зовнішніх факторів, а впевнено стоїть на своїх ногах. Щоб на нас дивилися, а не ми шукали, на кого опертися.
Сьогодні українці для мене — це незламні люди.
