Я жив звичайним підлітковим життям — із типовими бажаннями, мріями та захопленнями. Нічого особливого не планував і не ускладнював. Єдина відмінність — з дитинства я був пов’язаний з армією. Обоє моїх батьків — військові, тому цей світ завжди був поруч. Я навчався у військовому ліцеї, потім вступив до академії прикордонної служби, а згодом пішов добровольцем захищати Батьківщину.
КОЛИ СТАВ ПОВНОЛІТНІМ, Я ЧІТКО ВИРІШИВ: МАЮ ЙТИ ВОЮВАТИ.
Рідні сприйняли це негативно — вони хотіли, щоб я продовжив навчання в академії. Але я не бачив для себе іншого варіанту. Відчував, що маю діяти саме так.
Усе, що було на війні, залишиться в пам’яті назавжди — і хороше, і погане. Але найсильніше врізалися моменти втрат. Коли гинули товариші. Це дуже важко згадувати, але й забути неможливо. Я вважаю, що пам’ять про них — це теж відповідальність. Вони загинули не дарма, і важливо пам’ятати, хто і за що.
МОМЕНТІВ, КОЛИ ЗДАВАЛОСЯ, ЩО ЖИТТЯ МОЖЕ ОБІРВАТИСЯ, БУЛО ДОСТАТНЬО.
У такі секунди думаєш дуже просто і чітко: що зробити, щоб вижити. Думаєш про себе і про побратимів. І точно знаєш, що вони думають так само. На щось інше просто не вистачає ні часу, ні ресурсу.
У самій атмосфері бою я зосереджений переважно на завданні. На тому, що потрібно зробити зараз, і що буде далі — в найближчому майбутньому. Іноді з’являються думки про те, як складеться моя доля після цього, але вони короткі. Усе інше відходить на другий план.
Я вважаю, що найбільша сила українського воїна — в його сім’ї. У тих, кого він захищає. А якщо власної сім’ї ще немає — то в тій, яку він мріє створити після війни. Для когось сім’єю стає військовий колектив. Для когось це поняття ще ширше. Але суть одна — це люди, заради яких ти тримаєшся.
Після повернення з фронту найважче — це психологічна адаптація. Виникає проблема взаєморозуміння з людьми, які живуть іншим життям і не пережили того, що довелося пройти нам. Коли намагаєшся поділитися своїми думками чи переживаннями, часто відчуваєш, що тебе не розуміють. З’являється внутрішній бар’єр, навіть певна ізольованість. І тоді починаєш замислюватися, чи варто взагалі щось пояснювати. Бо по-справжньому зрозуміти можуть лише ті, хто відчував подібне.
Війна мене змінила. Не скажу, що стало легше чи складніше — просто інакше. Я почав по-іншому дивитися на життя, переосмислив багато речей. Став більше цінувати його світлі сторони, уважніше ставитися до своїх слів і дій, краще відчувати, де варто говорити, а де — мовчати. Я завжди цінував життя, але після того, як реально ризикував його втратити, це відчуття вийшло на зовсім інший рівень.
Братерство для мене — це передусім опора. Відповідальність, звісно, є, але вона не тисне. Бо розумієш: поруч такі самі люди, як ти. Ви разом робите одну справу, і кожен може розраховувати на іншого. Це дає внутрішню рівновагу і силу.
Що таке перемога — я поки не уявляю. Зараз для мене є тільки боротьба. Я розумію, що розв’язка в цій війні буде, але не думаю про неї як про тріумф.
НАДТО БАГАТО ВТРАТ — І ОСОБИСТИХ, І ЗАГАЛЬНОНАЦІОНАЛЬНИХ. І ЦЕ ТЕ, ЩО НЕМОЖЛИВО ПОВЕРНУТИ.
Україна для мене — це моє життя.
Після перемоги я мрію про дуже просте: щоб більше ніхто у світі не воював.
ЯКЩО ОДНИМ СЛОВОМ ОПИСАТИ УКРАЇНЦІВ СЬОГОДНІ — МИ РІЗНІ. І, МАБУТЬ, САМЕ В ЦІЙ РІЗНОСТІ Є НАША СИЛА.
