До Революції Гідності 2013–2014 років я працював педіатром: лікував дітей і викладав майбутнім лікарям педіатрію. Після Революції Гідності мій шлях змінився — я долучився до медичної реформи. Спочатку очолював медичну групу в громадській ініціативі «Реанімаційний Пакет Реформ», згодом працював радником міністерки Уляни Супрун і речником МОЗ. Також викладав на освітніх програмах Українського католицького університету. Тоді я мріяв жити в сучасній європейській Україні.
24 лютого 2022 року став першим днем повномасштабного вторгнення. Мої близькі були налякані й схвильовані, але, як мені здається, моє рішення їх не здивувало. Вони дуже хвилювалися за мене, особливо коли я певний час не виходив на зв’язок.
Березень 2023 року. Дорога на Бахмут. Ми з побратимом на позивний Ширлі біжимо на позиції. Ворог накриває нас мінометним вогнем. Ми стрибаємо в траншею. Ширлі біжить попереду, і буквально над його головою міна влучає в бруствер. Його відкидає вибуховою хвилею, він перевертається через плече, підводиться на коліно і завмирає.
Я підбігаю і питаю: «Ти нормально?» Він киває.
— «Побігли?» — запитую.
— «Ні».
Проходить дві–три секунди, і в траншею попереду нас влучає ще одна міна.
— «А от тепер побігли», — спокійно каже Ширлі.
Так він фактично врятував нам життя.
БУВАЛИ МОМЕНТИ, КОЛИ Я ДУМАВ ЛИШЕ ПРО ОДНЕ — ЩОБ УСЕ, ЩО МИ РОБИМО, НЕ БУЛО МАРНИМ.
У бойових умовах я постійно думав про те, як отримати якісну перевагу на полі бою. Заради справедливості, саме це залишилося головним і зараз: уже перебуваючи на командній посаді, я продовжую думати про те, як досягти технологічної та тактичної переваги над ворогом.
Мене постійно тримає у фокусі намагання зберегти життя тих, хто нам дорогий — побратимів і посестер, рідних і громадян нашої країни. Це змушує думати, шукати нові рішення і впроваджувати їх. Саме так ми здобуваємо перевагу у протистоянні ідей і технологій. Водночас виклик у тому, що ворог копіює та масштабує ці рішення, тому ми повинні навчитися робити це швидше й ефективніше.
Я залишився тією ж людиною, громадянином України, яким був завжди. Моя мета не змінилася — жити в сучасній європейській Україні. Змінилися лише цілі й контекст.
Сьогодні ключова мета — завдати росії військової поразки. Стало простіше в розумінні пріоритетів: щоб досягти цієї мети, ми маємо створювати технологічні прориви і швидко масштабувати їх, випереджаючи ворога. Не менш важливо — виховати достатню кількість підготовлених бійців, які зможуть ефективно використовувати ці рішення на полі бою.
ВОДНОЧАС СТАЛО СКЛАДНІШЕ, БО ТРИВАЄ ВІЙНА. ЩОДНЯ МИ ВТРАЧАЄМО ЛЮДЕЙ, І ЦЕ НЕМОЖЛИВО НЕ ВІДЧУВАТИ.
Роль побратимів і посестер у моєму житті складно переоцінити. Це люди, з якими я пройшов найважчі й найдраматичніші моменти свого життя. Без них, можливо, я б уже не був живим. Я також переконаний, що саме ці люди сьогодні пишуть новітню історію нашої країни, і для мене велика честь бути свідком цього. Я розумію, що іноді ідеалізую їх, але саме з них варто формувати образ громадянина своєї держави.
ДЛЯ МЕНЕ ПЕРЕМОГА — ЦЕ ПОЗБАВЛЕННЯ РОСІЇ МОЖЛИВОСТІ ВБИВАТИ НАС І НАВ’ЯЗУВАТИ НАМ СВОЮ ВОЛЮ.
Моя уява про майбутнє жива і яскрава. Наприклад, я бачу фестиваль у Криму: сучасна електронна музика, світові виконавці, люди з усього світу, свобода і життя. Але для цього потрібно повернути всі території в межах кордонів 1991 року. І я щиро вірю, що саме так і буде.
