До початку повномасштабної війни моє життя вже було тісно пов’язане зі службою. З 2015 по 2021 рік я служив у Збройних Силах України, після чого перейшов в запас. Саме тоді почав новий етап: переїхав у Василівку, одружився з коханою дружиною Юлією і мріяв про просте, спокійне, щасливе життя.
Втім, рішення захищати країну для мене визріло значно раніше — ще у 2014 році. Близькі сприйняли це непросто: вони хвилювалися, переживали за мене. Щоб їх трохи заспокоїти, я казав, що служитиму за фахом — у залізничних військах, адже за освітою я залізничник. Але поки вони до кінця зрозуміли, чим саме я займаюся, я вже був у строю.
Служба залишила багато спогадів. Я часто згадую свою техніку, особливо танки — для мене вони стали чимось особливим, майже живим. Але найсильніше в пам’яті залишилися втрати — моменти, коли в бою загинули перші побратими. Саме тоді життя поділилося на «до» і «після».
ЧИ БУЛИ МОМЕНТИ, КОЛИ Я ВІДЧУВАВ, ЩО ЖИТТЯ МОЖЕ ОБІРВАТИСЯ? ТАКІ МИТІ, ЗВІСНО, ТРАПЛЯЛИСЯ. АЛЕ Я НІКОЛИ НЕ ЗАЦИКЛЮВАВСЯ НА СТРАХУ СМЕРТІ. НАВПАКИ — ДУМАВ ПРО ТЕ, ЯК ВИЖИТИ, ЯК ЗРОБИТИ ВСЕ МОЖЛИВЕ, ЩОБ ЗАЛИШИТИСЯ ЖИВИМ.
Після поранення і під час відновлення з’явилося багато часу для роздумів. Найбільше запам’ятався так званий «момент тиші» — коли ти залишаєшся наодинці з собою і починаєш ставити прості, але глибокі запитання: хто я, куди рухаюся, що можу змінити. Я не повертаюся думками до важкого минулого, але завжди тримаю в пам’яті хороші моменти.
На мою думку, сила українського воїна — у розумінні, за що він бореться. Це про хоробрість, винахідливість і здатність робити те, що для багатьох здається неможливим. Але не менш важливо — залишитися людиною після війни і знайти в собі сили почати життя заново. Це один із найскладніших викликів для ветеранів.
Для когось складно піднятися зранку, для когось — вийти з дому. Кожен сам визначає свої межі. Водночас багато залежить від внутрішнього рішення: чи бачиш ти перед собою цілі і чи готовий рухатися до них. Тоді труднощі стають етапами, які можна пройти.
ЗАРАЗ В УКРАЇНІ ЗНАЧНО БІЛЬШЕ МОЖЛИВОСТЕЙ ДЛЯ ВІДНОВЛЕННЯ — ЛІКУВАННЯ, ПРОТЕЗУВАННЯ, ПІДТРИМКА. ЦЕ СПРАВДІ ДОПОМАГАЄ ШВИДШЕ ПОВЕРНУТИСЯ ДО ЖИТТЯ І ЗНАЙТИ СЕБЕ В НОВІЙ РЕАЛЬНОСТІ.
Війна, безумовно, дала мені багато досвіду і змусила переосмислити певні речі. Але вона не змінила мою суть. Я залишився тим, ким був. Мене знають і приймають таким моя родина, друзі, близькі люди. Я не прагну змінюватися під чиїсь очікування — живу так, як вважаю правильним для себе.
Братерство між побратимами для мене — це окрема, дуже сильна форма зв’язку. У спецпідрозділі, де я служив, ми були невеликими групами, і це справді ставало другою сім’єю. Ми досі підтримуємо зв’язок, допомагаємо одне одному, інколи навіть стаємо кумами. Це велика родина, яка тримається на довірі і спільно пережитому.
Особливо я відчув цю підтримку під час поранення і реабілітації — побратими були поруч, допомагали і морально, і фізично. І зараз ми продовжуємо підтримувати одне одного, адже боротьба ще триває.
Перемога для мене — це не лише кінцева точка, а частина великого шляху. Це як дорога, де ти долаєш одну вершину, спускаєшся і піднімаєшся на наступну. Перемога — це етап, який Україна обов’язково має пройти.
УКРАЇНА ДЛЯ МЕНЕ — ЦЕ ДІМ. І ПІСЛЯ ПЕРЕМОГИ Я МРІЮ ПРО НОВІ ПЕРЕМОГИ — АЛЕ ВЖЕ В МИРНОМУ ЖИТТІ.
