«Незалежність для мене сьогодні — це відчуття гідності та сили, яку ми ніколи й нікому не віддамо»
Чи був у моєму житті момент, коли я особливо чітко усвідомив: «Я — частина сили, яка тримає країну»? Так. Це було на початку повномасштабного вторгнення, коли до нас почали привозити поранених дітей з усієї України, зокрема й з окупованих територій. Ми цілодобово надавали їм допомогу, рятували, ставили на ноги, повертали до життя. Саме тоді я відчув, що моя щоденна робота — це внесок у стійкість країни та у нашу перемогу в цій ганебній війні.
Моя сім’я й я з перших днів війни залишаємося в Україні, на своїх робочих місцях. Ми працюємо, лікуємо дітей, піднімаємо економіку та щоразу робимо крок уперед для розвитку української медицини. У цьому бачу свій внесок: у щоденній роботі, у навчанні нового, у вдосконаленні навичок, у прагненні робити більше для суспільства й країни.
Що допомагає не зупинятися, коли важко — емоційно чи фізично? Передусім — щасливі пацієнти. За понад 20 років медичної практики їх було дуже багато. Як адміністратор я бачу також інший результат: зміни, які ми реалізували у медицині Львівщини, Львова та загалом регіону. Це — найбільший стимул працювати далі, аби наступні покоління жили краще, ніж ми.
Силу завжди черпаю у своїй сім’ї та дітях. А труднощів я не боюся, адже спорт загартував мене. Якщо важко — значить треба докласти ще більше зусиль, працювати наполегливіше. У критичні моменти варто зібрати всю волю в кулак — і тоді обов’язково буде результат.
Для мене прикладом незламності є лікарі, які працюють на прифронтових територіях, рятуючи військових і цивільних під щоденними обстрілами. Це справжні герої. І, безумовно, такими є наші військові.
Я вірю, що зовсім скоро ми побачимо Україну сильною й незалежною, у колі країн Євросоюзу. І тоді можна буде сісти за кермо, поїхати на стажування чи конференцію в іншу країну без перешкод — відчуваючи себе незалежним європейцем у процвітаючій, гідній державі.
Сьогодні важливо плекати в собі силу волі та гідність бути українцем. І, напевно, бути чесним і щирим із самим собою.
Мене веде усвідомлення, що я обрав професію лікаря не випадково. Я — дитячий хірург, і щодня від моїх дій залежить життя дитини.
Історій за роки практики було багато. Але особливо пам’ятаю одну — ще з початків моєї лікарської кар’єри. Ми з командою оперували новонароджену дівчинку з важким перитонітом. За пів року вона перенесла шість складних операцій. Були моменти, коли навіть колеги казали: шансів немає. Але ми не опускали рук. І тепер щороку на свій день народження ця дівчинка приїжджає до нас. Їй уже 17, і для мене це — символ перемоги над смертю.
Я знаю, що потрібно вірити, творити, читати, займатися саморозвитком і не зупинятися. Робити все можливе для того, щоб українці були сильною нацією у процвітаючій державі.
