Професія медика в усі часи була певною мірою романтизована — людина в білому халаті, яка знає, як позбавити болю, вилікувати від недуги. Як інколи іронічно кажуть — другий після Бога. Згодом приходить розуміння, що в цій професії є й інший, невидимий бік: нічні чергування, постійне хвилювання за кожного пацієнта, безперервний аналіз прийнятих рішень, неможливість чітко розмежувати робочий і особистий час, почуття провини перед дітьми та родиною за те, що не можеш бути поруч стільки, скільки хотілося б.
Але попри все я не бачу себе в іншій професії. З медицини або йдуть одразу, або залишаються назавжди.
Одна з історій, яка назавжди закарбувалася в моїй пам’яті, сталася приблизно у 2010 році. До нас у лікарню привезли пацієнта з Турківського району. Ситуація, на жаль, досить типова: чоловік заготовляв дрова і циркулярною пилою відрізав руку в ділянці зап’ястка. Ампутовану долоню доставили в поліетиленовому пакеті. На той час я працював хірургом 8-ї міської лікарні, і разом з операційною бригадою ми виконали складну операцію — поетапно відновили сухожилля, нерви та судини і «пришили» кисть. Це було надзвичайно складно, але водночас дуже надихаюче — ми врятували людині руку. Саме в такі моменти остаточно переконуєшся у правильності обраного шляху.
Говорячи про врятоване життя, я завжди згадую слова Джона Дона: «Смерть кожної людини зменшує і мене, оскільки я є частиною людства, а тому не питай, по кому дзвонить дзвін: він дзвонить по тобі».
ДЛЯ ЛІКАРЯ, ЯК І ДЛЯ РЯТУВАЛЬНИКА ЧИ ПОЖЕЖНИКА, КОЖНЕ ВРЯТОВАНЕ ЖИТТЯ — ЦЕ ВРЯТОВАНИЙ ВСЕСВІТ, ЯКИЙ КОЖНА ЛЮДИНА НЕСЕ В СОБІ.
Життя кожного українця в ніч 24 лютого 2022 року поділилося на «до» і «після». Хоча в останні місяці перед початком повномасштабного вторгнення ми жили у постійній напрузі та передчутті, до кінця не вірилося, що на нашу долю випаде Велика війна. Тоді я працював директором департаменту охорони здоров’я Львівської ОДА. Прокинувся від телефонного дзвінка — мене викликали на службу. Я йшов пішки нічним, притихлим містом і думав лише про свою родину, про дітей. Переконаний, що тоді ніхто не міг уявити, що ця жорстока, невмотивована війна триватиме так довго.
Виклики війни дали потужний поштовх до розвитку української медицини. Відбулася зміна пріоритетів, зросла готовність швидко перерозподіляти ресурси, налагоджувати співпрацю із закордонними колегами. Дуже швидко почали функціонувати реабілітаційні центри, служби підтримки ментального здоров’я, активізувалася взаємодія із закордонними клініками та евакуація пацієнтів на лікування за кордон. У нашому університеті ми започаткували підготовку фахівців за новими спеціальностями — фізичних терапевтів, реабілітологів, протезистів-ортезистів — як відповідь на нові виклики часу.
СИЛИ ПРОДОВЖУВАТИ ПРАЦЮВАТИ ДАЄ РОЗУМІННЯ: ЯКЩО ВЖЕ ПРОХОДИШ ЧЕРЕЗ ПЕКЛО — ГОЛОВНЕ НЕ ЗУПИНЯТИСЯ. МИ НЕ ОБИРАЄМО ЧАС, У ЯКОМУ ЖИВЕМО, АЛЕ МОЖЕМО ОБРАТИ, ЯК ЖИТИ В НЬОМУ І ЧИМ НАПОВНЮВАТИ КОЖЕН СВІЙ ДЕНЬ.
Війна навчила мене ще більше цінувати життя, проживати кожен день максимально повно, усвідомлюючи, що завтра може не настати. «Тут і зараз» — це, мабуть, головне гасло останніх років.
Я щиро вірю, що через десять років українська медицина буде повністю інтегрована в європейський простір. Уже сьогодні наші фахівці працюють за європейськими протоколами, а досвід лікування травм і поранень, отриманий під час війни, є унікальним і цінним для всього світу. За підтримки держави та міжнародних партнерів оновлюється матеріально-технічна база лікарень, триває постійне навчання і професійний обмін. Медицина — одна з тих галузей, яка найшвидше досягне європейських стандартів.
Тим, хто лише думає обрати цей шлях, я скажу відверто: якщо ви готові присвятити найближчі 7–8 років навчанню, постійному вдосконаленню, роботі над практичними навичками, якщо ви готові до нічних чергувань, пропущених важливих моментів у житті близьких заради порятунку інших і до навчання впродовж усього життя — тоді вам у медицину. Ласкаво просимо до нашої професійної спільноти.
УКРАЇНА ДЛЯ МЕНЕ — ЦЕ МОЯ БАТЬКІВЩИНА, З ЯКОЮ Я ЗАЛИШАЮСЯ, ЯКУ Я ВІДСТОЮЮ І З ЯКОЮ Я НЕРОЗРИВНО ПОВ’ЯЗАНИЙ.
Після перемоги я мрію сісти в літак і полетіти разом із сім’єю відпочити на березі теплого моря.
СЬОГОДНІ УКРАЇНЦІВ НАЙКРАЩЕ ОПИСУЮТЬ СЛОВА: СТІЙКІСТЬ І НЕЗЛАМНІСТЬ.
