Моя місія допомагати фронту і водночас нести правду про Україну через медіа почалася 24 лютого. Як і для більшості українців, тоді не було вибору — кожен почав робити те, що може. Я — медійниця, тому моя зброя — це інформація. Паралельно з ефірами, новинами та включеннями ми почали допомагати військовим — хто чим може: технікою, зборами, інформаційною підтримкою. З того часу це вже не просто робота — це частина мого життя.
Я завжди розуміла, що інформаційна робота має вагу. Але особливо гостро відчула це тоді, коли побачила, як один неправдивий або неперевірений пост може посіяти паніку, і як одне правдиве включення здатне заспокоїти тисячі людей. Тоді стало ще очевидніше: інформація — це теж зброя. І від того, в чиїх вона руках, залежить дуже багато.
ПІСЛЯ 24 ЛЮТОГО ЖУРНАЛІСТИКА СТАЛА ЗНАЧНО ВІДПОВІДАЛЬНІШОЮ. МИ ВЖЕ НЕ ПРОСТО РОЗПОВІДАЄМО НОВИНИ — МИ ТРИМАЄМО ІНФОРМАЦІЙНИЙ ФРОНТ.
Кожне слово має вагу, кожен ефір може або допомогти країні, або нашкодити. Сьогодні роль медіа — не лише інформувати, а й пояснювати, підтримувати та формувати стійкість суспільства. І ще — спонукати до волонтерства.
Коли мене просять зробити матеріал про волонтерську ініціативу, я не можу відмовити. Бо це важливо. Це приклад для інших. Можливо, це не завжди «гарячий» матеріал, який набере тисячі переглядів, але його цінність значно глибша.
Одна з історій, яка закарбувалася, — це зустріч на початку війни з військовим, який пережив високу ампутацію обох нижніх кінцівок. Я не знала, як поводитися, як правильно реагувати. Але з перших секунд спілкування з’явилося відчуття рівності й вдячності — і напруга зникла.
Втім, найбільше запам’ятовуються не гучні історії, а прості слова військових: «Дякуємо, що ви про нас не забуваєте». І тоді розумієш: навіть сюжет, навіть пост, навіть просто розголос — це вже допомога. Для них важливо знати, що про них говорять, що їх чекають. А коли вдається ще й зібрати кошти — це дає величезну наснагу рухатися далі.
Поєднувати все інколи складно. Але це і є наше життя зараз. Коли розумієш, для чого ти це робиш, з’являються сили. Мене тримає команда, родина і військові, які інколи пишуть коротке: «Все нормально». І цього достатньо, щоб не опускати рук.
РОЛЬ РЕГІОНАЛЬНИХ ТЕЛЕКАНАЛІВ СЬОГОДНІ — ВЕЛИЧЕЗНА. САМЕ ВОНИ ПОКАЗУЮТЬ СПРАВЖНЄ ЖИТТЯ КРАЇНИ ТУТ І ЗАРАЗ: НЕ ЛИШЕ ПОЛІТИКУ, А ЛЮДЕЙ — ВІЙСЬКОВИХ, ВОЛОНТЕРІВ, ЛІКАРІВ, ПЕРЕСЕЛЕНЦІВ.
Ми показуємо Україну живою, сильною і справжньою. На регіональному телебаченні можна побачити історії про свого сусіда, про знайомі місця, про людей, з якими ти щодня перетинаєшся, навіть не здогадуючись, які вони сильні.
Медіа сьогодні стикаються з багатьма викликами: фінансові труднощі, безпека журналістів, відповідальність за інформацію, конкуренція з соцмережами, де надзвичайно багато фейків. Але попри все українські медіа вистояли і продовжують працювати. Іноді я радію рекламі в ефірі, але ще більше — коли прості люди телефонують чи пишуть, щоб подякувати за сюжет. Це дуже цінно.
Суспільство змінилося. Люди почали більше цінувати правду, уважніше перевіряти інформацію і більше підтримувати одне одного. Війна дуже чітко показала, хто ми є.
Медіа можуть підтримувати дух суспільства, залишаючись об’єктивними, якщо говорять правду. Але водночас пам’ятають, що за кожною новиною стоять люди. Можна говорити правду і не сіяти паніку. Можна показувати біль — і водночас давати надію.
НАЙБІЛЬША ПІДТРИМКА — ЦЕ ЛЮДИ. НАШІ ГЛЯДАЧІ, ВІЙСЬКОВІ, БІЗНЕС, ВОЛОНТЕРИ. СЬОГОДНІ ВСЕ ТРИМАЄТЬСЯ САМЕ НА ЛЮДЯХ І НА ДОВІРІ МІЖ НИМИ.
Я відчуваю особливу місію — доносити світу правду про Україну. Адже світ часто сприймає війну саме через новини. І від того, що вони побачать і почують, залежить рівень підтримки України.
Після перемоги роль медіа не зменшиться. Навпаки — ми будемо частиною відновлення країни: через контроль влади, розслідування, історії про відбудову, через збереження пам’яті про війну і про героїв.
НАЙБІЛЬШЕ МЕНЕ НАДИХАЄ НЕЗЛАМНІСТЬ УКРАЇНЦІВ.
Я бачила військових після важких боїв, волонтерів, які працюють без вихідних, людей, які втратили все і почали з нуля. І бізнес, який попри все не просто виживає, а розвивається. Коли бачиш це — розумієш: у нас просто немає права опускати руки.
УКРАЇНА ДЛЯ МЕНЕ — ЦЕ ЛЮДИ, ЯКІ НЕ ЗДАЮТЬСЯ.
