До повномасштабної війни я мріяв повернутися з фронту і відкрити власну справу. У 2020 році я повернувся додому і влаштувався працювати баристою, щоб зрозуміти цей бізнес зсередини. Паралельно відвідував різні курси — з підприємництва, англійської мови, розвитку — усе, що було доступне і що міг вмістити у свій графік. У 2021 році разом із товаришем, з яким ми служили в «Азові», ми відкрили кав’ярню «Кава Мілітарі».
Втім, рішення стати на захист країни сформувалося значно раніше — ще у 2014 році, під час Революції Гідності. Тоді для мене все стало очевидним: коли почалася війна, не було потреби довго роздумувати. Щоправда, до війська я пішов не одразу. На той момент мені було 17 років, тому я спершу завершив навчання. У 2015 році вступив до полку «Азов» і вже на захист диплома приходив у статусі військовослужбовця.
У мене є лише мама. Їй було важко прийняти мій вибір — і коли я йшов на Майдан, і коли вирушав на війну. Були сльози, хвилювання, спроби відмовити. Але водночас вона розуміла: якщо я вже прийняв рішення і внутрішньо впевнений у ньому — змінити це неможливо. З часом прийшли і підтримка, і розуміння.
Найглибші спогади війни — це втрати. Найбільший слід залишають моменти, коли йдуть близькі люди. У 2019 році, під час ООС, на позиціях загинув мій друг — Дмитро «Круглий», заступник командира роти. Того дня ми спілкувалися, говорили про життя, про плани. Він мав зайти за мною, щоб разом піти на позиції. Але не прийшов. Почався потужний артилерійський обстріл — і його не стало.
У 2022 році загинув ще один друг — Руф. Ми лише почали ближче спілкуватися, але одразу відчули, що маємо спільні цінності і бачення життя. Я особисто привіз його під ворота 80-ї бригади. Його туди не взяли — і він пішов у 24-ту. Ми попрощалися, домовившись побачитися. Але більше зустрітися не судилося.
Якщо говорити про страх, то найгостріші відчуття були або на самому початку, або під час перших серйозних обстрілів. Пам’ятаю, як сидів і чув, що снаряди падають усе ближче, і думав: ще трохи — і прилетить прямо в моє укриття. Було відчуття неминучості.
Сьогодні моя роль у війську змінилася — я перейшов із бойової роботи на напрям забезпечення артилерії бригади «Азов». Це дає мені можливість іноді долучатися і до громадської діяльності у Львові. Думаю, саме через це про мене почали більше говорити на рівні області — бо я намагаюся бути корисним не лише в службі, а й у житті міста.
ВІЙНА МЕНЕ НЕ ЗМІНИЛА — ВОНА МЕНЕ СФОРМУВАЛА.
Я пішов у військо в 19 років, тому не знаю, яким би став без цього досвіду. Щодо повернення до цивільного життя — у 2020 році я не відчув значних труднощів. У мене була мета, план і розуміння, чим я хочу займатися. У Львові є багато можливостей для ветеранів — навчальні програми, гранти, підтримка. Я просто користувався цим.
Посестри і побратими — це люди, які відіграють ключову роль у моєму житті. Це ті, хто поруч зі мною у війську, або ті, хто, навіть перебуваючи в тилу, щодня допомагають і залишаються частиною цієї боротьби. Це люди, близькі по духу, зі спільними цінностями. Власне, це і є моє коло.
Перемога для мене — це початок нового життя. Це можливість почати все з нуля. І ми не просто чекаємо на цей день — ми робимо все, щоб він настав якомога швидше.
