Український військовослужбовець, молодший лейтенант 12-ї бригади спеціального призначення «Азов» Національної гвардії України, учасник російсько-української війни, що відзначився і загинув під час відбиття російського вторгнення в Україну.
«Герой України» з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (8 липня 2025, посмертно), Орден «За мужність» ІІІ ступеня, Медаль «За військову службу Україні», Відзнака МОУ «Вогнепальна зброя», Нагрудний знак НГУ «За відвагу», Орден Богдана Хмельницького III ступеня.Я народила Назарчика, коли мені було 18 років. Я була зовсім юною і не знала, як правильно виховувати дітей. Але коли він почав рости, я дуже швидко зрозуміла: він — особливий.
Він справді був особливим у всьому. Найкраще навчався у школі, займався різними видами спорту — від танців до воркауту, боксу, карате, ММА. Він постійно розвивався, щодня. Був старостою, організатором, природженим лідером. Це було в нього в крові.
Коли почався Майдан, йому було лише 11 років, але він уже вигукував: «Слава Україні!». Тоді ще не всі дорослі до кінця усвідомлювали глибину цих слів, а він — маленький хлопчик — вже це відчував.
Я — вчителька української мови та літератури. Моя мама також педагог із понад 45-річним стажем. Ми з дитинства прищеплювали йому любов до України, до слова, до історії. Він багато читав, знав історію не поверхнево — він умів читати між рядками.
Він навчався у 32-й школі, яку дуже любив і яку закінчив. Школа була для нього особливим місцем. Саме там, завдяки вчителям, зокрема Ліні Миколаївні, в ньому ще глибше сформувалася ця любов до України.
І я зрозуміла — так і буде.
Він не жив звичайним підлітковим життям. Кожного літа працював. Ми не змушували його — це був його вибір. Він зростав у багатодітній сім’ї і хотів бути опорою. Він продавав квас у спеку, працював на будівництві, був різноробочим, підробляв на пошті. І кожного разу, повертаючись додому, дзвонив і питав: «Мамо, що купити?».
Я казала: «Молока і хліба». І відтоді він щороку приносив у дім саме це — як символ турботи.
Він був неймовірно світлою людиною. Не брав для себе — віддавав іншим. Дуже любив мене, обожнював. Любив брата і сестру так, як я більше ні в кого не бачила. Він фактично виростив їх разом зі мною: доглядав, забирав із садка, допомагав у всьому, встигав і в навчанні, і в спорті.
Він навіть не міг пройти повз папірець на вулиці — підбирав, клав у кишеню, бо «не було смітника». І я знаходила той папір, коли прала речі. Ось так він любив свою землю.
У 17 років, додавши собі віку, він поїхав у Маріуполь і спробував вступити до «Азову». Я розуміла, що він інакше не зможе. З 14 років він готував себе фізично і морально до цього шляху. Він пройшов КМБ і став одним із найкращих. Здав медицину на максимальний бал, і йому запропонували бути парамедиком. Я впевнена: якби він не став воїном — став би хірургом. У нього були надзвичайно точні, сильні руки.
6 червня, у мій день народження, він подзвонив і сказав: «Мамо, я в “Азові”». У той момент у мені було все — і сльози, і гордість. Я зрозуміла, що моє життя вже ніколи не буде таким, як раніше.
У Маріуполі він рятував життя. Виносив побратимів, допомагав, тримався до останнього. Коли почалися бої, зв’язок зник. Я не знала, де він і що з ним. Ми з дітьми молилися щодня.
Потім була «Азовсталь». Саме звідти він записав відео, яке облетіло весь світ. Його слова почули мільйони.
Потім був полон. Його останнє повідомлення: «Мамо, я буду без зв’язку. Але чекай мене».
І я чекала.
Коли я дізналася, що він у полоні, я почала боротьбу. Я не могла просто сидіти. Я виходила, говорила, благала, стояла на колінах — робила все, що могла.
Він повернувся. Але навіть після полону, після всього пережитого, він не зламався. Пройшов реабілітацію і повернувся у стрій.
Він став співзасновником підрозділу «Контакт-12» — це була його ідея. Він був командиром, збирав людей, давав їм позивні, формував команду. Сьогодні цей підрозділ виконує надскладні бойові завдання.
Ще за життя він отримав орден «За мужність» III ступеня, інші нагороди. Після його загибелі мені вручили орден Богдана Хмельницького III ступеня. А 8 липня 2025 року йому присвоєно звання Героя України з відзнакою «Золота Зірка».
Він був поранений не раз — на «Азовсталі», пізніше після полону. Але ніколи не зупинявся.
6 травня був день пам’яті мого сина у Вінниці. Для мене це особливий, дуже глибокий день. Саме цього дня був відкритий мій унікальний, дуже особистий проєкт — великий меморіал пам’яті на його честь.
Це, мабуть, найбільший прояв моєї любові до нього… і водночас — його любові до України.
