Пригадуючи життя до війни, я щоразу повертаюся до фрази, яку почув у липні 2022 року в Оленівці від маріупольського прикордонника. Це були слова його дружини, сказані в березні під час виїзду з Маріуполя:
«МИ БУЛИ ЩАСЛИВІ, ТІЛЬКИ Я ПРО ЦЕ НЕ ЗНАЛА…»
Так само і моя сім’я, як і мільйони інших, будувала своє життя в різних куточках України і була щасливою, не до кінця це усвідомлюючи.
До війни ми жили в Маріуполі, куди переїхали у 2021 році з Харкова через зміну мого місця служби. У родині було певне напруження, адже Маріуполь залишався прифронтовим містом. Але бажання бути разом стало вирішальним. Бо коли родина разом — це і є той маленький світ щастя.
Події, що відбувалися в Україні з 2014 року — Майдан, анексія Криму, зради українських військових на півострові, серед яких були й мої друзі, — сформували мої погляди, емоції та відчуття особистої відповідальності за майбутнє країни. Саме це згодом привело мене до рішення повернутися на військову службу. У цьому виборі було багато невідомого — і для мене, і для моїх близьких. І, мабуть, саме ця невизначеність породжувала страх, хвилювання та сумніви.
Ймовірно, це було 15 травня 2022 року. Перебуваючи на «Азовсталі» в Маріуполі, я дізнався про рішення виходити з оточення з подальшим полоном. У тій критичній ситуації це було складне й болюче рішення, але воно давало шанс врятувати поранених і зберегти життя тих, хто ще тримався.
Як виявилося, на відміну від війни, полон — це зовсім інше випробування. Насамперед — боротьба із самим собою. Не кожен здатен опанувати себе: стримати страх під тиском, зберегти людську гідність там, де її намагаються відібрати, витримати постійну боротьбу з відчаєм і не втратити сенс та надію.
У ЦІЙ ВНУТРІШНІЙ БОРОТЬБІ МЕНЕ РЯТУВАЛИ САМОДИСЦИПЛІНА І ВІРА В БОГА.
Я тримався за думки про майбутнє: будував плани, згадував те, що не встиг зробити, і обов’язково обіцяв собі здійснити це після полону. Щоранку дякував Господу за новий світанок, а ввечері просив захисту на ніч.
У найтяжчі моменти мені допомагали молитва і надія ще раз побачити своїх синів, кохану дружину, маму і тата. У хвилини відчаю, коли здавалося, що «завтра може не настати», мене тримали слова дружини, сказані ще тоді, на «Азовсталі»:
«Знаю, що ти обов’язково повернешся до нас. Будь з Богом цієї ночі».
Ці слова давали впевненість у неминучості нашої зустрічі. Питання було лише в часі.
Надто багато часу втрачено. У полоні я особливо гостро відчув його плин — хвилини, години, дні й роки, які минають повз тебе, поки ти обмежений чотирма стінами камери.
І ЦЕЙ ЧАС ЗАБРАЛИ НЕ ЛИШЕ В МЕНЕ. ЙОГО ЗАБРАЛИ В МОЇХ ДІТЕЙ, ЯКІ ВЧИЛИСЯ ХОДИТИ, ГОВОРИТИ Й ПИСАТИ БЕЗ БАТЬКА; У МОЇХ БАТЬКІВ, ЯКІ СТАРІЛИ БЕЗ СИНА; У МОЄЇ ДРУЖИНИ, ЯКА САМОСТІЙНО ВИХОВУВАЛА ДІТЕЙ І ТРИМАЛА НА СОБІ МАЙБУТНЄ НАШОЇ СІМ’Ї В КРАЇНІ, ЩО ВОЮЄ.
Саме тому сьогодні я найбільше хочу бути поруч із родиною — проводити з рідними якомога більше часу.
Найбільшою людською цінністю для мене стала свобода. Та, яку не потрібно пояснювати — її потрібно відчути: у словах, думках, рішеннях і діях. У можливості без страху залишатися собою.
Російський полон — це спроба поневолити не лише фізично, а й психологічно. Там нав’язують чужі наративи: що Росія «захищається», що військових «кинули», що Україна їх «не хоче забирати». Це робиться для того, щоб зламати віру і посіяти образу на власну державу.
Повернення з полону, на жаль, не означає повернення до колишнього життя. Час пройшов, і ти змінився. Змінилися твої рідні. Змінилося все. У процесі адаптації найкраще розуміння знаходиш із побратимами, які мають такий самий досвід. З родиною складніше: вони чекали, жили очікуванням і хочуть якнайшвидшого повернення «до норми». Але для цього потрібен час — щоб прийняти зміни, адаптуватися і знову навчитися чути одне одного.
ПОЛОН — ЦЕ ПОСТІЙНА БОРОТЬБА ЗА ВИЖИВАННЯ, КОЛИ В ТЕБЕ ЗАБРАЛИ ВСЕ.
І сила тих, хто його пройшов, — у внутрішній незламності, попри обставини, що прагнули тебе зламати.
Перемога для мене сьогодні — це знову відчути себе. Бути собою — зі своїми думками, вірою, поглядами і вибором.
УКРАЇНА ДЛЯ МЕНЕ — ЦЕ МРІЯ, ЯКА ЗДІЙСНИЛАСЯ.
Після перемоги я мрію про просте: мирне, тихе життя поруч із родиною, де слово «страх» більше не визначає будні.
Слово, яке найточніше описує українців сьогодні — «змінись, щоб вижити».
