До початку повномасштабної війни моє життя було звичайним. Я жив простими речами — мріяв збудувати сім’ю, забезпечити її, створити стабільність і спокій для близьких.
Рішення стати на захист України прийшло тоді, коли я зрозумів, що повномасштабна війна неминуча. Це не було імпульсивно — це було внутрішнє усвідомлення, що я повинен це зробити. Мої близькі підтримали мене і прийняли мій вибір.
Найсильніше в пам’яті закарбувався момент мого поранення. У ті хвилини було лише одне бажання — вижити. Це дуже чіткий стан, коли все інше відходить на другий план, і залишається тільки боротьба за життя. Були моменти, коли здавалося, що життя може обірватися. І в такі миті мене тримали думки про сім’ю, відчуття відповідальності перед ними і моя мрія — повернутися, жити далі, бути поруч.
Зараз, у період відновлення, у хвилини тиші я намагаюся просто жити і працювати. Не зациклюватися на наслідках поранення, а рухатися вперед настільки, наскільки це можливо.
Для мене найбільша сила українського воїна — це не лише про фронт. Це про здатність забезпечити спокій і безпеку своїй сім’ї та рідним. Саме це дає сенс усьому, що ти робиш.
Під час реабілітації я зрозумів, що найскладніше — це не сама травма. Найважчий період — це проміжок між «було» і «буде», коли ти ще не знаєш, яким стане твоє життя далі і яким станеш ти сам.
Цей досвід дуже змінив мене. Служба в «Азові» стала визначальною частиною мого життя. Багато речей із цивільного життя відійшли на другий план, бо змінилося саме сприйняття важливого і другорядного.
Сьогодні моє оточення — це моя родина і мої побратими. Вони і є тією опорою, тією підтримкою, яка тримає і допомагає рухатися далі.
УКРАЇНА ДЛЯ МЕНЕ — ЦЕ ТЕ, ЩО ДАЄ СИЛУ НЕ ЗДАТИСЯ, НАВІТЬ ТОДІ, КОЛИ ДУЖЕ НЕПРОСТО.
Моя сила сьогодні — це моя дружина.
Після перемоги я мрію жити без страху.
А слово, яке найточніше описує українців сьогодні, — це воля, сила і незламність.
