КСЕНІЯ:
Усе почалося з повномасштабного вторгнення. Спершу це були невеликі кроки — допомога знайомим, передача ліків, підтримка військових і родин переселенців. А потім прийшли новорічні свята, і мене просто накрило. Я була за кордоном із донькою, далеко від дому, за яким дуже сумувала. І в якийсь момент чітко відчула: скільки зараз мам із дітьми залишилися самі, розкидані по країні, без опори.
Захотілося просто підтримати — по-людськи. Ми зібрали своїх, долучили друзів і ресторани — так з’явилися перші «Коробки тепла» для сімей переселенців. Щоб вони відчули: вони не одні. З часом ми побачили, що найбільш забутими залишаються самотні літні люди у прифронтових селах — ті, до кого важко дістатися і про кого майже не говорять. Саме на них ми й почали більше фокусуватися.
Не було одного моменту, коли я вирішила допомагати — це внутрішнє відчуття було завжди. Я переконана: не можна жити тільки для себе. Якщо тобі щось дається — нормально віддавати. У періоди виживання про це думаєш менше, але коли ростеш — внутрішньо, емоційно, фінансово — це стає природним.
ДІЛИТИСЯ — ЦЕ НЕ ПРО ГЕРОЇЗМ, ЦЕ ПРО БАЛАНС.
АНТОНІНА:
Для мене переломним моментом став той, коли я на власні очі побачила, що для когось продуктовий пакунок — це не просто допомога, а знак, що про нього пам’ятають. Після цього вже неможливо залишитися осторонь. Саме тоді я зрозуміла: «Будинку тепла» — бути.
КСЕНІЯ:
Якщо чесно, я навіть не називаю нас волонтерами. Ми просто люди, які йдуть за покликом серця і роблять той мінімум, на який зараз маємо ресурс. Разом з Антоніною робимо те, що можемо. І вже маємо нові цілі та мрії, які дозволять допомагати значно більшій кількості людей.
АНТОНІНА:
Найскладніше — це емоційне навантаження. Щодня бачиш історії болю, втрат, самотності, і бувають моменти, коли здається, що сил майже не залишилось. Але тримає просте розуміння: навіть маленька допомога може стати для когось опорою. Дуже підтримує сім’я, близькі, друзі. Я мама трьох дітей, і вони щодня нагадують, заради чого ми все це робимо.
КСЕНІЯ:
Питання не стільки «яка допомога потрібна», скільки «кому». Ми свідомо спрямовуємо ресурс туди, де найважче — до людей літнього віку. Для нас це принципово: країна не може бути сильною, якщо її старші люди не можуть вижити. Це наше коріння, на якому тримається ідентичність і майбутнє. Сьогодні, особливо під час війни, для багатьох із них це буквально питання виживання.
АНТОНІНА:
Війна стала лакмусовим папірцем. Вона чітко показала, що є справжнім, а що — ні. Все штучне почало руйнуватися — у стосунках, сім’ях, у суспільстві. Але водночас українці дуже змінилися: стали свідомішими, більш об’єднаними і людяними. І це — цінно. Ми з повагою ставимося до кожного, хто долучається. Бо коли є щира мета допомогти — завжди знаходяться люди, які підсилюють цей рух.
КСЕНІЯ:
Довіра будується просто — чесністю і відкритістю. Ми все робимо самі: збираємо допомогу, пакуємо коробки разом із друзями, постійно показуємо, куди йдуть ресурси, ділимося звітами та історіями людей.
АНТОНІНА:
І саме тому люди долучаються — хтось фінансово, хтось особисто. Бо довіра — це основа будь-якої благодійності.
КСЕНІЯ:
Нас підтримують різні люди: і бізнес, і друзі, і знайомі, і партнери. Це не про когось одного — це про спільноту людей, яким відгукується те, що ми робимо.
АНТОНІНА:
Найчастіше допомагають звичайні люди. І це дуже зворушливо. Бо не існує маленької допомоги: хтось дає 100 гривень, хтось 500 — але від щирого серця. Також нас дуже підтримують сім’я, бізнес і друзі в Україні та за її межами — і ми за це безмежно вдячні.
КСЕНІЯ:
Після перемоги ми бачимо розвиток нашої діяльності в проєкті «Дім двох крил». Це простори, де житимуть разом два покоління: в одному крилі — самотні літні люди, в іншому — діти-сироти. Але це не про «доживати» — це про життя, обмін любов’ю і досвідом. Спільні простори, українські сади, великі столи — місця, де народжується тепло і сенс. Для мене це і є майбутнє благодійності — створювати середовище, яке лікує.
АНТОНІНА:
Я мрію, щоб після перемоги благодійність стала частиною культури — такою ж природною, як дихання. І створення першого «Дому двох крил» — це наш крок до цього. Це місце, де кожен зможе відчути найважливіше — потрібність, підтримку і любов.
КСЕНІЯ:
Україна для мене — це історія мільйонів людей, де кожне життя сьогодні — це історія сили і боротьби. Але я дуже хочу дожити до часу, коли ці історії будуть не про подвиг, а про щастя. Бо ми цього заслуговуємо.
АНТОНІНА:
Україна для мене — це люди. Люди, які навіть у найтемніші часи залишаються світлом одне для одного. Це країна сили, тепла і гідності. І я вірю, що саме ця людяність зробить нас ще сильнішими після перемоги.
