Моє бажання допомагати людям не з’явилося в один момент — воно починалося ще з дитинства. Я приходила до лікарень і бачила дітей, яким не вистачало найпростішого: уваги, тепла, присутності поруч. Це не було усвідомленим рішенням — просто серце тягнулося туди, де болить.
Згодом цей внутрішній поклик набув чіткої форми.
Я поїхала до Колкати, де працювала в місії Мати Тереза — у паліативному відділенні для важкохворих дітей. Там я побачила зовсім інший підхід до життя: дітям заплітали коси, одягали сукні, водили на уроки музики. Їм не голили голови налисо і не залишали самотніми в ліжках. Вони жили повноцінним життям до свого останнього земного подиху. І саме тоді я замріяла — що таке місце має бути в Україні.
Історія «Міста Добра» народжувалася не миттєво — вона складалася стіжок за стіжком. Протягом 13 років ми з командою створювали «Буковинську мрію»: втілювали мрії дітей з інтернатів, організовували літні табори, супроводжували їх у дорослішанні. І одного дня мені написала дівчина, яка виросла на наших очах у цьому проєкті:
«Марта, я народила… тепер я мама… але я сама, я не впораюсь…»
Вона ще сама була дитиною. Я забрала її — і саме в той момент остаточно зрозуміла: нам потрібен не просто проєкт, а справжній дім.
Коли я створювала «Місто Добра», для мене було принципово змінити сам підхід до соціальних центрів. У суспільстві є усталене уявлення: притулок — це сіра, бідна установа, де люди виживають, їдять суп на воді і змушені просити допомогу.
Я хотіла створити інше місце — простір, де є гідність. Де є найсмачніша їжа, тепло, краса, традиції. Де навіть найважчі пацієнти «Дому Метеликів» живуть із радістю, мріями і любов’ю, а не чекають смерті на самоті.
З часом моя місія почала змінюватися і розширюватися — так, як розширюється серце, коли в нього впускаєш більше болю і більше любові одночасно
Ми починали з підтримки мам і дітей. Але з початком повномасштабного вторгнення до нас почали привозити евакуйованих — дітей із Миколаєва, Одеси, Маріуполя, Луганська, Запоріжжя, Херсона.
З’явився «Дім Метеликів» — хоспіс для важкохворих дітей. З’явилися «Хвостики» — притулок для врятованих тварин.
Сьогодні це вже 7 будівель, і коли вони будуть повністю заповнені — тут житимуть сотні людей. І я досі не можу пояснити, як це стає можливим без запланованих мільйонів, але щодня бачу, як це відбувається
У моєму серці назавжди залишаються історії людей, яких я зустріла на цьому шляху. Їх дуже багато.
Іванна — 44-річна жінка, яка 29 років жила в насильстві, ніколи не була в перукаря, не святкувала день народження, не одягала сукні. Вона прийшла до нас схожа на бабусю, але зараз вчиться посміхатися і жити інакше.
Марічка — дівчинка з гліомою мозку, яка просила, щоб їй малювали метеликів. І ці метелики летіли до неї з Японії, Америки, Європи. Ми пообіцяли їй справжній Дім Метеликів — і виконали цю обіцянку.
Сашко — десятирічний хлопчик із паралізованим тілом, який мріяв стати поліцейським. Я два дні плакала, коли він до нас приїхав. А потім майже сотня поліцейських зібралися за добу, щоб здійснити його мрію — стояли серед снігу і співали Гімн із рукою на серці для однієї дитини.
І навіть найсильніші не стримували емоцій.
У такі моменти я особливо гостро відчуваю: одна людина — це цілий світ.
У щоденній роботі для мене найважче — це боротьба зі старою системою, яка роками не була зацікавлена в порятунку дітей і не бачила в них особистостей. Але саме це і є тим викликом, який я свідомо прийняла і з яким продовжую працювати щодня.
