«Єдність і є справжнім символом нашої незалежності»
Я виростав хлопчиком ще в радянські часи й страшенно не любив, коли мені нав’язували переконання. Коли хтось говорив про Другу, тоді так звану Вітчизняну війну, і казав, що це була боротьба радянської армії з німецькою, я знав, що була ще й армія УПА.
Це завжди мене хвилювало. Я мусив мовчати або недоговорювати, хоча знав: правда — інша, ніж та, якою нас годували в школі.
Мені було важко змиритися з тим, щоб бути піонером. Коли тільки з’являлася можливість, я уникав цього — замість галстука носив піонерський значок, щоб не висіла на шиї та червона ганчірка.
До сьогодні я ціную свободу. Свободу у своїх рішеннях. Я згоден, що вони можуть бути помилковими, але я готовий нести за них відповідальність. Для мене важливо залишатися вільним у виборі, у починаннях, і щоб ніхто не нав’язував мені своїх думок і позицій.
Це особливо я усвідомив із перших днів повномасштабного вторгнення. Як монастир і як монахи ми не маємо права брати до рук зброю, але дуже хотіли бути потрібними українському народові й державі, яка горіла у вогні війни. Тоді перша ідея, яка прийшла мені як настоятелю Унівської Лаври, була така: якщо ми не воюємо, то мусимо приймати біженців. Це був наш спосіб захистити свій народ.
Особисто я хотів бути потрібним армії, тому вирішив збирати кошти для Збройних Сил, зокрема на дрони. На сьогодні моїх зборів вистачило вже на п’ять тисяч дронів — і я дуже щасливий від того, що можу так допомагати війську.
Моє покликання як монаха і священнослужителя — бути потрібним іншим, служити ближньому. У цьому я бачу свій сенс життя. Стараюся бути поруч із людьми 24 години на добу: вислухати, підтримати, усміхнутися, пожартувати, зробити так, щоб у Лаврі кожен почувався як удома.
За цей час я не мав волонтерського вигорання. Допомагає мені молитва. Коли стає важко, беруся за молитву — за Україну, за захисників, за людей, які довірили мені свої пожертви. І відпускає.
Маю моральних авторитетів, за яких переживаю й молюся. Це Мирослав Маринович, Ярослав Грицак, владика Гороздняк, наш президент, який на початку війни став для мене прикладом мужності, і, звичайно, генерал Залужний, з яким мав честь зустрітися особисто. Надихають мене також письменники, музиканти, громадські діячі — від Ліни Костенко до українських гуртів, з якими співпрацюю.
Я бачу Україну в майбутньому незалежною, сильною, без корупції, прозорою й чесною. Тому завжди звітую за кожну копійку, бо чистота й довіра людей — це найбільша цінність.
Я ніколи не розчаровуюся в людях. Знаю, що у складних обставинах людина може проявитися як із кращої, так і з гіршої сторони. Але я залишаю місце для покаяння, для виправлення. Це дуже болить, коли чую про зради чи злодійство під час війни, але тоді кажу собі: «Тільки ти сам не будь таким».
Найважливіше, що я хочу передати майбутнім поколінням, — це слова Блаженнішого Любомира: «Перш ніж бути християнами чи кимось іншим — будьте людьми».
Символом незалежності для мене стала наша єдність. Із перших днів вторгнення я бачив її в тому, як українці ставали до лав армії, як волонтери їхали на фронт, як монастирі приймали переселенців, як люди молилися разом. Я бачив, як наші люди за кордоном організовували допомогу і везли вантажівки з речами в Україну.
Оця єдність і є справжнім символом нашої незалежності. Бо Україна буде незалежною лише тоді, коли ми залишатимемось єдиними. Як каже наш гімн-молитва: «Боже, нам єдність подай».
