У найскладніші моменти мені допомагало зберігати силу духу почуття гумору. Я справді багато сміялася з себе і дозволяла іншим сміятися разом зі мною. Це особливе відчуття гумору давало мені сили й підтримувало віру в те, що все буде добре.
Я ВІРИЛА В СЕБЕ І В СВОЮ ОБІЦЯНКУ ДИТИНІ — НЕ ПЛАКАТИ. ВІРИЛА, ЩО РАНО ЧИ ПІЗНО МИ ВСІ ПОВЕРНЕМОСЯ ДОДОМУ.
Навіть у моменти сильного відчаю, коли час починав тиснути і здавалося, що сили закінчуються, я трималася за цю віру і постійно повторювала собі: все має бути добре.
У полоні я мріяла про прості, але дуже важливі речі. Я мріяла про свободу, про можливість приймати власні рішення, мати свій простір і хоча б інколи побути наодинці. Навіть про такі дрібниці, як пончики з вишнями. Але найголовніше — я мріяла про свободу.
Я добре розумію, що кожна людина в неволі думає саме про це. Засинає з думкою про свободу і прокидається з нею. Я думала про можливість жити повноцінно — рухатися, діяти, брати відповідальність і жити без обмежень. Також я мріяла про народження своєї дитини, і для мене це стало символом життя, свободи і внутрішньої перемоги — доказом того, що я змогла попри все.
ЛЮДИ, ЯКІ ПОВЕРТАЮТЬСЯ З ПОЛОНУ, ДЛЯ МЕНЕ — ЦЕ ЛЮДИ З НЕЙМОВІРНОЮ ВНУТРІШНЬОЮ СИЛОЮ.
Вони знають справжню ціну життя і свободи, знають, що означає жити поруч зі смертю і втрачати все, але при цьому знаходити сили вижити. Саме тому я називаю їх не «незламними», а непереможними. Їх не перемогли ні війна, ні полон, ні ворог.
Кожен із них проходить через дуже складні внутрішні стани — страх, біль, відчай, моменти, коли здається, що все закінчено. Але в якийсь момент з’являється внутрішня опора, і ти кажеш собі: «Я зміг. Я вистояв. Я вижив».
Після полону моє сприйняття життя і цінності суттєво змінилися. Я почала значно більше цінувати прості речі — особливо час, проведений із близькими. У наш час це стало надзвичайно важливим, бо ніколи не знаєш, що буде завтра.
Я також навчилася берегти свій внутрішній простір. На вихідних я не працюю з пацієнтами, вимикаю телефон і намагаюся менше часу проводити в соціальних мережах. Я полюбила тишу, полюбила бути наодинці із собою, роздумувати і розвиватися внутрішньо. Ця переоцінка після полону відбулася для мене в кращу сторону.
Повернення додому стало одним із найсильніших і найемоційніших моментів у моєму житті. Це важко описати словами. Це момент, коли ти вже на своїй землі, коли чуєш голоси рідних і просто плачеш від усвідомлення: ти вдома.
Я пам’ятаю, як переходила кордон — це було дуже особисто, дуже глибоко і зворушливо.
ВАЖЛИВИМ ДЛЯ МЕНЕ ЗАВЖДИ БУЛО ВІДЧУТТЯ, ЩО ЗА МЕНЕ БОРЮТЬСЯ. ЩО КРАЇНА НЕ ЗАБУЛА ПРО СВОЇХ ЛЮДЕЙ, ЩО РОБИТЬСЯ ВСЕ МОЖЛИВЕ, АБИ НАС ПОВЕРНУТИ. ЦЯ ВІРА ДАВАЛА МЕНІ СИЛИ ТРИМАТИСЯ І НЕ ЗДАВАТИСЯ.
Саме тому я хочу сказати близьким людей, які перебувають у полоні: не втрачайте віри. Ваша любов і ваше очікування відчуваються. Це те, що допомагає вистояти, бо там людина тримається насамперед за тих, хто її чекає.
Очікування — це теж складний шлях, але дуже важливий. Коли людина повертається і бачить, скільки для неї зробили, вона відчуває неймовірну підтримку і силу жити далі.
Я ЗАВЖДИ ВІРИЛА, ЩО ПОВЕРНУСЯ ДОДОМУ. КОЛИ Б ЦЕ НЕ СТАЛОСЯ — Я ЗНАЛА, ЩО ЦЕ СТАНЕТЬСЯ. НАВІТЬ У МАРІУПОЛІ Я ВІРИЛА, ЩО МИ ВИСТОЇМО.
Є події, які залишаються з тобою назавжди: момент потрапляння в полон, момент звільнення і перша розмова з рідними.
Моя перша розмова після полону була з чоловіком. Коли я почула його голос, я не змогла стримати сліз. Я сказала: «Я вдома». Ми обоє плакали. У цій розмові було дуже багато емоцій, сліз і водночас тиші. І саме такою вона запам’яталася — глибокою, щирою і дуже тихою.
