«Саме цей важкий шлях, який я пройшла, і мотивує мене не здаватися»
Сьогодні я відповідаю коротко — як відчуваю зараз, у цей момент, що коїться в моїй душі. Для мене незалежність — це ми, кожен із нас. Якби не було народного духу, не було б і цієї незалежності, адже саме народ усе життя боровся за неї.
Так, у моєму житті був момент, коли я чітко відчула: я — частина сили, яка тримає країну. Цей момент настав у полоні. Там я зрозуміла, що для ворога я — ніщо: мене не називали по імені, зі мною зверталися так, ніби мене можна просто використати й викинути.
Я усвідомила: сидячи там, я не можу бути марною для своєї країни.
Тоді стало ясно, що моя сила й моє призначення — у тому, щоб, перебуваючи в полоні, бути обличчям своєї країни.
Я не мала права морально впасти, не мала показувати ворогові слабкість чи сльози. Я була представником своєї держави. Я вважала свою країну сильною, гордою й незалежною — і тому вважала своїм обов’язком не впасти перед ворогом.
Моя професія та покликання трансформувалися в форму служіння країні. Я завжди мала підвищене почуття справедливості, і, йдучи служити в поліцію, хотіла боротися саме з несправедливістю. На жаль, інколи здається, що цієї справедливості дуже мало, але боротися треба й відстоювати її — це мій шлях.
Коли буває важко — емоційно чи фізично — я часто нагадую собі: «Мар’яно, ти пройшла полон, ти пережила тортури й приниження, ти вижила й залишилася в здоровому глузді. Зберись — ти не маєш права зараз опустити руки».
Саме цей важкий шлях, який я пройшла, і мотивує мене не здаватися. Я часто голосно або подумки повторюю собі: «Ти пройшла дуже важкий шлях — ти не маєш права зламатися». Бували моменти, коли здавалося, що я не витримаю. Але найважливіше, що я зрозуміла в полоні: найбільша моя цінність — це я сама.
Кожного дня я живу для себе, звісно, також для близьких, але перш за все — заради себе. Саме в полоні я усвідомила, що я — єдина людина, яка завжди буде поруч із собою, яка ніколи не обдурить і не підведе. Я пишаюся собою — тією Мар’яною, якою я стала. Під час кризових і болісних періодів мені допомагає гумор — будь-який, навіть чорний.
У полоні я часто жартувала, щоб розрядити обстановку, підтримати інших дівчат. Ми жартували навіть про обміни: я говорила, що хочу, аби мене обміняли в травні — бо весна й травень для мене найбільш улюблені.
І сталося так, що мене дійсно обміняли 31 травня. Я не знаю, що це було — збіг чи доля — але я завжди вірю в такі дрібні, але важливі знаки.
Кого б я назвала обличчям незалежності?
Це важке питання. Для мене найважливіше — пам’ятати тих, хто боровся і бореться за незалежність нашої країни. Те, що допомагає залишатися людиною — внутрішня жіноча сила, яка закарбувалася в мені під час полону.
Майбутньому поколінню я б побажала: знищуйте все російське, прославляйте українське. Бережіть пам’ять про тих, хто віддає сили за нашу свободу, і не забувайте, що незалежність — це ми, наша відповідальність і наш спільний обов’язок.
