Мій шлях від військової служби до громадської діяльності був природним. Ще під час служби я жив не лише наказами: будував капличку в Раві-Руській, створював музей, досліджував історію краю, разом із Сергієм Лемехою видав книгу. Організовував дитячі конкурси, розвивав спорт.
Війна лише сфокусувала цей напрям: я об’єднав свій досвід із розумінням потреб армії і почав системно допомагати бойовим підрозділам — спочатку у 2014-му, а потім у 2022-му. Ключовим завжди була чесна відповідь собі: де ти зараз корисніший.
Повномасштабну війну я зустрів у Львові на керівній посаді, відповідаючи за всі пункти перетину на західному кордоні. За кожним рішенням стояли життя людей, безпека держави, довіра і репутація.
Лютий–березень 2022 року — це був хаос, у якому ми створювали правила з нуля: організовували евакуацію жінок і дітей, налагоджували гуманітарні потоки, супроводжували іноземних добровольців, контролювали військові вантажі та протидіяли відтоку мобілізаційного ресурсу.
Масштаб відповідальності був максимальним: у законодавстві не існувало чітких умов перетину кордону під час війни, алгоритми були відсутні — все створювалось у процесі. Водночас за кожним рішенням стояла персональна юридична відповідальність інспектора, якого потрібно було захистити. Ми фактично з нуля вчилися розпізнавати документи, працювати з новими категоріями людей і діяти в умовах повної невизначеності.
Емоції в цій роботі були завжди. Але поруч була команда офіцерів — ми дискутували, перевіряли рішення, шукали баланс. У результаті рішення залишалися холодними. Іноді інтуїтивними, але завжди через призму людяності та здорового глузду.
Сьогодні підхід не змінився: кожне рішення я пропускаю через себе, раджусь і приймаю відповідно до власних принципів і світогляду.
Серед найбільших викликів у взаємодії між військовими, державою та суспільством сьогодні — довіра, справедливість, повага, вдячність і готовність до об’єднання. Люди виснажені, і на фоні проблем із мобілізацією, корупційних скандалів та неоднозначних кадрових рішень з’являється втрата віри — як у перемогу, так і в справедливість.
ВІЙНА НЕ ЗМІНИЛА МЕНЕ — ВОНА ЗАГОСТРИЛА. Я СТАВ ВИМОГЛИВІШИМ ДО СЕБЕ І ДО ІНШИХ. ДЛЯ МЕНЕ ПРИНЦИПОВО, ЩОБ СЛОВА І ДІЇ СПІВПАДАЛИ, ІНАКШЕ ЦЕ РУЙНУЄ ВСЕ.
Одним із найскладніших рішень стало звільнення з військової служби під час війни і вихід із колективу, якому я віддав майже 28 років життя. Це було непросто, але розуміння, що я можу бути кориснішим поза службою, стало визначальним — і, як показав час, це рішення було правильним.
Серйозними моральними викликами стали і ситуації, коли люди, яким ти довіряв, зловживали цією довірою. Через це моє оточення після лютого 2022 року суттєво змінилося.
Але найболючішими залишаються втрати — загибель або зникнення безвісти знайомих і друзів. Ці події навчили мене головного: бути уважним до людей і чесним у стосунках.
Війна змінила українське суспільство — ми стали сильнішими, зросла довіра до армії, активізувався волонтерський рух, з’явилась глибша шана до військових. Але цей процес ще не завершений — попереду довга робота над єдністю, взаємною повагою і відповідальністю.
РОЛЬ ГРОМАДСЬКИХ ІНІЦІАТИВ І БЛАГОДІЙНИХ ПРОЄКТІВ У ЦІЙ ВІЙНІ Є НАДЗВИЧАЙНОЮ. САМЕ ВОЛОНТЕРИ ВТРИМАЛИ КРАЇНУ НА ПОЧАТКУ ПОВНОМАСШТАБНОГО ВТОРГНЕННЯ І ЗРОБИЛИ УКРАЇНУ ВИДИМОЮ ДЛЯ СВІТУ.
Але вони не можуть і не повинні заміняти державу. Завдання держави — не заважати, не ділити людей, а підсилювати тих, хто працює на перемогу.
СТІЙКІСТЬ У ЦІЙ ДІЯЛЬНОСТІ МЕНІ ДАЮТЬ ПРОСТІ, АЛЕ ФУНДАМЕНТАЛЬНІ ЦІННОСТІ: ЧЕСНІСТЬ, СПРАВЕДЛИВІСТЬ, ВІРА, ЛЮДИ, РОДИНА І ЗЕМЛЯ.
Формування сильної системи підтримки військових, ветеранів і їхніх родин сьогодні базується на повазі та людиноцентричності. Важливо бачити не статистику, а людину.
Необхідно забезпечити повний супровід — від служби до реінтеграції, чути запити військових і ветеранів і швидко на них реагувати. Це має бути не формальність, а системна, послідовна робота. І головне — не забути про цих людей після війни: про родини загиблих, про повернення полонених і гідне вшанування тих, хто зник безвісти.
Майбутнє України я бачу сильною і єдиною державою, яка вистояла і захистила не лише себе, а й Європу. Водночас нам доведеться пройти через чесну внутрішню розмову про цю війну і ролі кожного. І саме ветерани стануть тими, хто формуватиме нову країну.
Україна для мене — це моя батьківщина, священна земля, де народився я і мої близькі, де мають жити мої діти й онуки. Це держава, яка століттями виборює право на існування.
Після перемоги я не мрію — я продовжую жити і працювати.
СЬОГОДНІ УКРАЇНЦІВ НАЙТОЧНІШЕ ОПИСУЄ ОДНЕ СЛОВО — НЕЗЛАМНІ.
