Я очолюю «Українську правду» вже понад десятиліття — медіа, яке народилося як акт спротиву і за ці роки стало не просто виданням, а частиною політичної та історичної тканини країни. Ми працюємо в умовах постійного тиску, війни і нестачі ресурсів, але водночас із відчуттям, що правда сьогодні важлива як ніколи.
Мій шлях почався не з чітко сформульованого плану, а радше з внутрішнього відчуття несправедливості й бажання розібратися в тому, як влаштований світ довкола мене. Я росла в контексті історії мого народу — киримли, історії про втрату, повернення, боротьбу за право бути. І це сформувало дуже чутливу оптику до брехні, до маніпуляцій, до того, як влада взаємодіє з людьми.
Журналістика стала для мене способом не просто описувати реальність, а постійно ставити під сумнів те, що здається очевидним. А громадська діяльність з’явилася як природне продовження — у момент, коли ти розумієш, що спостерігати вже недостатньо і потрібно включатися в процеси, які змінюють середовище.
Усвідомлення відповідальності не прийшло в один момент — це був поступовий процес накопичення. Через тексти, які викликали реакцію. Через героїв, які довіряли свої історії. Через розуміння, що слова можуть впливати на рішення, на репутації, на життя.
Водночас є події, які різко загострюють це відчуття. Вбивство Павла Шеремета стало саме таким моментом. Воно оголило професію з усіма її ризиками й ціною та дало чітке розуміння: свобода слова ніколи не є гарантованою.
Моя історія в «Українській правді» почалася з великої поваги і водночас — великого страху. Бо УП — це не просто редакція. Це історія, яка почалася з Георгія Гонгадзе і його принципу говорити правду, навіть коли це небезпечно.
Коли я очолила редакцію, це було відчуття, ніби входиш у простір із дуже чітко заданою етичною планкою. І найбільший виклик — не опустити її. Точкою мого зростання стали не окремі успішні матеріали чи проєкти, а кризи — політичні, редакційні, особисті.
Саме в кризах ти перевіряєш, чи здатна приймати складні рішення, тримати команду і не зраджувати принципи, навіть коли є спокуса піти на компроміс.
ДЛЯ МЕНЕ ПРАВДА — ЦЕ НЕ МЕТАФОРА І НЕ ЖУРНАЛІСТСЬКИЙ ШТАМП. ЦЕ ОСНОВА ІСНУВАННЯ ДЕРЖАВИ.
Саме тому наша робота — це постійне балансування: бути чесними, але не безвідповідальними; бути принциповими, але не відірваними від реальності війни; бути незалежними, навіть коли це означає конфлікт із владою або частиною суспільства.
Війна радикально змінила роль медіа. Ми більше не просто фіксуємо події — ми стали частиною системи, яка впливає на стійкість суспільства. У цих умовах постає складна межа між відповідальністю і самоцензурою. З одного боку — є потреба не шкодити безпеці. З іншого — є ризик втратити критичність і перетворитися на інструмент.
Для мене відповідь полягає в довірі. Якщо медіа втрачає довіру — воно втрачає сенс. Саме тому навіть під час війни ми повинні зберігати здатність ставити незручні питання.
Найбільше мене змінюють історії людей, які опиняються поза фокусом великої уваги — полонені, зниклі, їхні родини. Це дуже складні теми, бо вони про невідомість, про очікування без відповіді. І коли занурюєшся в ці історії, починаєш інакше відчувати час, біль і силу людини.
Водночас мене вражає здатність людей продовжувати — працювати, жартувати, будувати щось нове навіть тоді, коли здається, що всі ресурси вичерпані. Особливе місце в моєму серці займає історія нашої колеги Вікторії Рощиної, яка загинула в російському полоні і чию історію ми розслідували разом із колегами з 12 країн.
Найважче в цій роботі — не втратити чутливість. Бо коли щодня маєш справу з війною, смертю і несправедливістю, дуже легко або зламатися, або закритися. Завдання — залишитися в точці, де ти ще відчуваєш, але вже здатна ухвалювати рішення без емоційного хаосу. Це тонкий і постійно хиткий баланс.
Моє кримськотатарське походження — це вплив, який не завжди усвідомлюється раціонально, але відчувається на рівні внутрішнього коду. Історія кримських татар — це історія втрати дому, депортації, повернення і знову втрати. Вона формує чітке розуміння: стабільність — це ілюзія, а свобода — це те, що потрібно постійно захищати.
Сьогодні жінки в Україні фактично перебудовують уявлення про свою роль у суспільстві. Вони не просто адаптуються до війни — вони беруть на себе відповідальність у різних сферах: від фронту до економіки, від управління до культури. І здається, що після цієї війни вже не буде повернення до старих моделей, де жінка — другорядна. Реальність це вже змінила.
Думаючи про майбутнє після перемоги, я дуже хочу, щоб ми нарешті почали жити не в режимі виживання, а в режимі стратегічного мислення. Для мене це про сильні інституції, про незалежні медіа, які не залежать від політичної кон’юнктури, про культурні та освітні проєкти, що формують довгу пам’ять. І про те, щоб Україна стала не лише об’єктом новин, а суб’єктом, який формує глобальні смисли.
Україна для мене — це процес, який ніколи не зупиняється. Це країна, яка постійно перебуває в точці вибору і щоразу обирає свободу, навіть коли це найскладніший варіант.
Після перемоги я мрію дозволити собі жити без постійного внутрішнього напруження й очікування поганих новин. І, можливо, вперше за довгий час подумати не лише про відповідальність, а й про особисте життя. Я дуже хочу дітей.
СЬОГОДНІ УКРАЇНЦІВ НАЙТОЧНІШЕ ОПИСУЄ СЛОВО «ВИТРИВАЛІ». АЛЕ ЗА ЦІЄЮ ВИТРИВАЛІСТЮ СТОЇТЬ ВЕЛИКА ВТОМА, ЯКУ ЩЕ НАЛЕЖИТЬ ПРОГОВОРИТИ.
Сила правди для мене — це основа. Бо без неї все інше втрачає сенс. І якби я зверталася до жінки, яка переживає темний період, я б сказала: цей стан не визначає її повністю, навіть якщо зараз здається, що він поглинає все.
Весна обов’язково настане, навіть якщо нічого навколо цього не підказує — просто тому, що так влаштований світ. Після довгої зими завжди приходить цвітіння.
