«Відповідальність за життя кожного захисника — на нас. Вони тримають фронт, а ми мусимо рятувати їх тут, у тилу»
Для мене незалежність — це свобода. Свобода мислити, творити, працювати, розвиватися. Це свобода вибору та особиста відповідальність за нього. Це те, що дарує відчуття гідності. Незалежність — найбільша цінність, здобута надзвичайною ціною. І ми маємо передати її нашим майбутнім поколінням.
Я відчуваю, що для українців незалежність — це як ген, закодований у нашій крові та пам’яті. Саме він штовхає нас — і кожного окремо, і суспільство в цілому — до розвитку, прагнень і мрій. Бо ж які мрії можуть бути у тих, для кого незалежність — лише слово, а не спосіб життя?
Найяскравіше я відчула, що є частиною сили, яка тримає країну, 13 березня 2022 року, під час ракетного обстрілу Яворівського полігону. Тоді випустили понад 30 ракет. Більше ніж 60 людей загинули на місці, а до нас привезли понад сотню поранених одночасно. Це був переломний момент. Ми, медики, усвідомили: відповідальність за життя кожного захисника — на нас. Вони тримають фронт, а ми мусимо рятувати їх тут, у тилу. Це було перше масове надходження пацієнтів із мінно-вибуховими травмами в перші тижні війни, коли й самі ми ще не були готові до такого.
Я завжди знала, що буду лікарем. Обрала медицину за покликанням, а фах анестезіолога — після того, як у ДТП трагічно загинув мій батько. Тоді я зрозуміла: робити все можливе й неможливе задля порятунку життя — моя місія. А з початком великої війни стало очевидним: наша робота — це не лише лікування, це служіння Державі.
Ми не можемо втрачати наших воїнів, тож повинні дати їм шанс на найкраще відновлення.
Та допомагати армії сьогодні — це завдання не тільки лікарів. Хто не на фронті, має волонтерити чи донатити. Це наш спільний обов’язок до самої перемоги.
Найсильніше відчуття сенсу я отримую тоді, коли переводимо пацієнта з реанімації до іншого відділення. Це момент, коли ти розумієш, що ти – на своєму місці. Ти бачиш очі пацієнта, коли він був на межі життя і смерті, і бачиш їх у ту мить – і вони самі про все говорять. Це всього вартує. І ти забуваєш, скільки праці твоєї і твоїх колег було вкладено.
За три з половиною роки через наші руки пройшло безліч надзвичайно складних випадків. Іноді ми не знали, чи зможемо врятувати. Але мене завжди тримають віра і надія. Бо диво — це коли пацієнт, у якого шансів майже не було, йде додому своїми ногами.
У критичні моменти мене підтримують віра й молитва. Як лікар і керівниця анестезіологічної служби, я не можу підвести своїх колег. Від мене чекають рішень, навіть у найважчі хвилини. А як мама — я завжди хочу залишатися опорою для свого сина. Він — моя найбільша внутрішня сила й спокій.
Наші воїни для мене — справжнє обличчя незалежності. Це збірний образ мужності: коли поранені повертаються до життя і навіть після тяжких травм прагнуть знову стати до строю. Це доводить: ми — народ, який не зупиниться, поки існує загроза нашій свободі.
Я вірю, що Україна буде сильною та процвітаючою. Попри війну, розвиваються різні галузі, відкривається бізнес, відбудовуються міста. Медицина сьогодні вже на такому рівні, про який п’ять років тому ми лише мріяли. І я впевнена: ще через п’ять років вона зміниться ще більше.
Незалежність для мене — це також про повагу: до людей, до законів, до традицій, історії й нашої Держави. Це про гідність, людяність, чесність і працьовитість.
Я ніколи не забуду історії пацієнтів, які втратили кінцівки чи зір, але не втратили сили духу. Тих, хто після поранень займається спортом, стає мотиватором для інших. Їхній приклад — це свідчення того, що навіть у найважчі моменти життя не зупиняється.
А майбутнім поколінням українців я хочу передати слова Ліни Костенко: «Коли в людини є народ, тоді вона уже людина». Нехай вони завжди пам’ятають, хто вони і якої незламної нації є частиною.
