«Для мене обличчям Незалежності є простий солдат, який без гучних слів і титулів робить свою роботу на передовій. Він — уособлення тихої, але непохитної сили»
З 1991 року розуміння Незалежності України набувало свої нових рис, ураховуючи періоди, ситуації в державі, але основне це було і є жити у своїй країні вільно й у правді, говорити рідною мовою, а за бажанням і мовою інших країн. Молитись так, як підказує серце. Мандрувати спілкуватися, вчитися у світу не дивлячись на вік, любити й залишатись собою. Відчувати, що майбутнє наших дітей, нашого народу та наші кордони в на наших руках, а не у когось іншого… І не забувати, щоденно усвідомлювати, що наша Незалежність історично виборювалась і виборюється зараз.
Не один раз в свої роздумах я прокручував і задавав підпитання, що я роблю, яка користь від мене як людини, як посадової особи військового формування, який організовує роботу служби військового капеланства Національної гвардії України.
Відчуття відбулось у колі з нашими воїнами з нашими капеланами. Коли ми разом стоїмо, молимось і боремось — в такі моменти немає сумніву, що я є частиною тієї сили, яка тримає Україну, а моя щоденна плідна праця — маленький внесок, є частинною спільного життя, спільної боротьби. Саме з таких частинок складається сила, що тримає Україну.
Моє знайомство з капеланством відбулося ще у шкільні роки, коли під час перебування в Польщі я зустрів військових з капеланом. Ця зустріч залишилась в моїй пам’яті на довго, як позитивний досвід.
Починаючи з 2008 року, я проходив службу на посаді, яка відповідала за взаємодію з громадськими та релігійними організаціями, що стало для мене не лише професійною діяльністю, але й справжнім покликанням.
З часом ця праця трансформувалася у форму служіння країні: від налагодження міжконфесійної співпраці до розвитку інституту військового капеланства, підтримки військовослужбовців та їхніх родин. Таким чином, особисте покликання стало не лише індивідуальною справою, а й частиною великої спільної місії — служіння Богу та людям України.
Що допомагає зберігати відчуття сенсу, коли стає важко? Насамперед, віра, усвідомлення своїх обов’язків та відповідальності перед людьми, які довіряють мені, пам’ять про тих, хто вже віддав своє життя за Україну і розуміння, що моя праця — це внесок у їхню жертву.
Велику силу дає також підтримка близьких і духовенства, відчуття єдності та спільної мети.
Мені додають сили й приклади мужності військових, капеланів, людей які, попри небезпеку, залишалися зі своїми побратимами. Підтримка колег та однодумців, відчуття єдності, коли ми разом долаємо випробування. Розуміння, що саме зараз моє слово чи присутність можуть стати для когось підтримкою.
Звичайно, були моменти, коли здавалося, що не витримаю. І в особистому, і в службовому житті траплялися випробування. Мені здається кожна людина проходить під час земної подорожі через спокуси та випробування і зіштовхується з ситуацією, коли здається що більше сил немає. Головне з ким ти в цей момент і хто з тобою. Пам’ятай заповіді Божі і для кого/чого ти живеш у цьому світі.
Для мене Обличчям Незалежності є простий солдат, який без гучних слів і титулів робить свою роботу на передовій. Він — уособлення тихої, але непохитної сили.
Я бачу Україну майбутнього як державу, де розвиваються освіта, культура і духовність, де шанують традиції й водночас впроваджують інновації. Це країна, яка забезпечує гідне життя кожному громадянину, а її люди залишаються гордими і небайдужими до долі Батьківщини.
Основою сильної держави, на мою думку, є відповідальність, чесність, взаємодопомога і здатність до самопожертви. У найгостріших обставинах залишатися людиною допомагає розуміння добра і зла, співчуття та усвідомлення того, що навіть під час війни ми маємо право і обов’язок залишатися людьми.
Однією з історій, яку я ніколи не забуду, була організація евакуації сімей військовослужбовців на початку війни.
Страх в очах дружин, дітей, рідних та їх домашніх улюбленців, яких не можна було залишити вдома.
Мій телефон «розривався» дзвінками наших військовослужбовців з питаннями: «чи вивезли всіх у безпечне місце»?
І сім’ї військовослужбовців, і самі гвардійці очікували від мене слів підтримки, гарантій, що все закінчиться і всі повернуться додому.
Я молився, робив оперативно свою справу, просив Бога про допомогу, про слова підтримки, які потрібні були під час евакуації. Слава Богу евакуація пройшла добре. Більшість рідних військовослужбовців повернулись до України, де хто залишились за кордоном або у інших містах нашої країни.
Побачити чи почути полегшення, радість і відчуття надії на їхніх обличчях було для мене доказом того, що моя праця має сенс.
Майбутнім поколінням українців я хочу сказати: не забувайте тих, хто віддав своє життя за нашу державу, шануйте рідну мову і культуру, будьте добрими й людяними, навіть у найважчі часи. Пам’ятайте: Україна — це ми. Вірте у себе і у свою державу — і тоді все буде можливим.
Слава Ісусу Христу!
