Моє життя змінилося в одну мить — 14 липня 2022 року, коли ми з мамою потрапили під ракетний обстріл у Вінниці. Після цього все стало іншим.
НАЙБОЛЮЧІШЕ — Я БІЛЬШЕ НЕ МОЖУ ОБІЙНЯТИ МАМУ І СКАЗАТИ, ЯК СИЛЬНО ЇЇ ЛЮБЛЮ.
Я провів два тижні в комі, понад 100 днів — у реанімації, переніс 36 операцій. Мені довелося вчитися заново ходити, рухати руками й пальцями, знову танцювати і навіть грати на акордеоні. Напевно, не залишилося нічого, що не змінилося — моє життя стало зовсім іншим, ніж було раніше.
Мені не завжди вдається бути сильним. Але в найважчі моменти я згадую теплі спогади про маму — як ми відпочивали разом, як гралися. Її тепло ніби досі поруч зі мною, і я відчуваю її присутність.
Найбільшою підтримкою для мене є тато. Я часто кажу, що ми з ним, як два доміно, які спираються одне на одного: якщо падає один — падає і другий. За ці роки ми разом пройшли дуже багато. У найскладніші моменти тато завжди був поруч і давав мені сили не здаватися.
Я часто думаю про прості речі. Коли ми були у Вашингтоні й виступали перед американськими конгресменами та політиками, я сказав, що діти в Україні хочуть найпростішого — спокійно ходити до школи, мріяти, гратися з друзями. Саме це і робить нас щасливими. Ми теж хочемо мати нормальне дитинство — без постійних тривог і ракет.
МОЯ НАЙБІЛЬША МРІЯ — ЩОБ ЗАКІНЧИЛАСЯ ВІЙНА І ЩОБ МИ ПЕРЕМОГЛИ.
Якщо говорити про особисте, я мрію сконструювати власну машину. Я дуже люблю автомобілі. І навіть якщо колись усі машини будуть літати, моя точно буде їздити — і обов’язково з механічною коробкою передач.
Також я дуже хочу, щоб нарешті завершилися операції, лікування і реабілітація. Але я розумію, що це довгий і непростий шлях.
Я добре пам’ятаю момент, коли прокинувся в лікарні й побачив поруч тата. Тоді я думав, що все ще в Україні і що це той самий день, коли стався ракетний удар. Я навіть запитав, чи вже приїхали швидкі та пожежні. Але тато сказав, що минуло вже два тижні, що я був у комі і що ми перебуваємо в Німеччині на лікуванні.
Період життя за кордоном був дуже складним і тривав три роки. Це були постійні операції, лікування, реабілітація, а також навчання у німецькій школі. Я швидко вивчив німецьку мову, адже навіть у реанімації до мене приходила вчителька і займалася зі мною. У Дрездені я знайшов багато друзів, але дуже сумував за домом — за своєю школою, танцями, друзями.
Мені бракувало відчуття дому — коли ти у своїй країні, можеш вільно говорити рідною мовою і просто бути собою. Навіть зараз, попри тривоги і війну, вдома я почуваюся вільним. Тут мені легше дихається.
У мене залишилося багато теплих спогадів із життя до війни. Найбільше — про маму, про наш спільний час. Я також часто згадую Вінницю, куди ми їздили до бабусі й дідуся, і мого друга — лабрадора Ларсика. Я дуже за ним сумував і навіть хвилювався, чи він мене впізнає.
УКРАЇНА ДЛЯ МЕНЕ — ЦЕ ДІМ, ДЕ Я ПОЧУВАЮСЯ ВІЛЬНИМ.
Після перемоги я мрію просто жити: гуляти, сміятися і щоб поруч були ті, кого я люблю.
