«Кожен врятований — це крок до нашої перемоги»
Незалежність для мене має багато вимірів. Це — можливість бути собою, робити свій вибір і не боятися цього. Це внутрішня свобода жити відповідно до власних цінностей. Як для лікаря, незалежність означає працювати чесно й відповідально, керуючись інтересами пацієнта. Вона полягає і в праві кожної людини на життя, здоров’я та гідність. Це основа, без якої медицина втрачає сенс. А ще незалежність — це гарантія того, що медицина може розвиватися, а пацієнт має право на вибір і надію.
Вперше відчуття, що я справді потрібна своїй країні, прийшло під час пандемії Covid-19. Тоді я працювала в ковідному блоці реанімації Лікарні швидкої допомоги (тепер це Лікарня Святого Пантелеймона). Ми мали справу з найважчими пацієнтами, з тотальними пневмоніями. І попри все ми боролися за кожного — виходжували навіть тих, кого вважали безнадійними.
Але війна змінила все. Мінно-вибухові травми для нас були новими. Ми мали дуже швидко навчатися й набувати досвіду, щоб рятувати. Саме в цей час мене призначили завідувачкою реанімаційного відділення Лікарні Святого Луки. З колегами ми зробили все, аби надати нашим захисникам і цивільним найкращу допомогу, дати їм шанс на життя, шанс повернутися до своїх рідних. Кожен врятований — це крок до нашої перемоги. І зараз для мене найважливіше — наближати цю перемогу через свою роботу.
Мій внесок — це порятунок пацієнтів. Це і є мій спосіб захищати українців у тилу.
Коли стає важко — фізично чи емоційно — мене тримають пацієнти. Ті, які хочуть жити, їхні рідні, які благають про порятунок. Мене підтримують мої колеги-анестезіологи, які теж виснажені, але не здаються. І, звичайно, найбільша нагорода — це зустріти людину, яку колись врятував, і відчути несподівані обійми й подяку. Такі моменти безцінні.
Під час ковіду було важко, але зараз ще важче. Серце розривається, коли бачиш зовсім молодих воїнів з важкими політравмами, які самі не можуть дихати, або з опіками. Але вони хочуть жити, і ти знаєш: тут неможливо зупинитися. Ти мусиш боротися разом з ними.
Моральним орієнтиром для мене завжди був мій тато. Він навчив мене простому, але головному: ставитись до людей так, як ти хочеш, щоб ставились до тебе. У своїй роботі я керуюся цим принципом. Все — для пацієнта.
Обличчя Незалежності для мене — це військові, волонтери, цивільні, які втратили домівки чи здоров’я, але не зламались. Вони продовжують робити все можливе для армії та нашої перемоги.
Якою я бачу Україну майбутнього? Це вільна й незалежна країна, де кожен почувається захищеним. І, звісно, це країна, де медицина розвивається настільки, що ми можемо рятувати ще більше життів.
Основою сильної держави, на мою думку, є усвідомлення свого покликання, віра у справу, яку робиш, непохитність і патріотизм. Ми вже зрозуміли: свою країну й мову потрібно любити та шанувати.
Найголовніше — завжди залишатися людиною. Я вірю: у житті все повертається. Коли ти робиш добро і не чекаєш винагороди, життя теж віддячує добром.
Є моменти в роботі, які назавжди залишаються з тобою. Наприклад, коли тижнями виходжуєш пацієнта у реанімації, він у комі, на ШВЛі. І ось до нього приходить побратим, бере за руку, і в той момент у пацієнта, що був без свідомості, течуть сльози. Він починає приходити до тями, а згодом його стан поступово поліпшується. Це диво, яке надихає. Або жінка з 94% ураження легень, яка одужує і повертається до своїх шістьох дітей. Такі історії неможливо забути.
За 25 років моєї лікарської практики їх було багато. І кожна — це частинка мого розуміння незалежності.
Майбутнім поколінням я б сказала одне: Любіть свою країну, поважайте інших, будьте чесними й піклуйтеся не лише про себе, а й про тих, хто поруч.
