Любов до медицини жила в мені змалку — я виріс у сім’ї медиків: батько, мама, брат. Це було не просто професією навколо мене — це було середовищем, у якому формувалось моє мислення, моє відчуття відповідальності й людяності.
Кожна історія в моїй роботі — унікальна. Вона завжди про конкретного пацієнта, про його біль, надію, боротьбу. І кожен із них залишає свій слід у мені як у лікареві. Саме тому, попри знання, протоколи й ліки, я переконаний: у душі потрібно залишатися мрійником. Бо інколи саме віра дає більше, ніж будь-які алгоритми.
Для мене велика цінність — мати можливість знову і знову робити когось щасливим. І не лише самого пацієнта, а й тих, хто поруч із ним. Це моменти, які нагадують, заради чого я обрав цей шлях.
Війна застала зненацька. Як і всіх. Ніхто не міг повірити, що у XXI столітті в європейській країні це стане реальністю. Вона внесла свої жорсткі корективи, змусила нас стати сильнішими, витривалішими, рішучішими — щоб вистояти і перемогти.
Моя опора — це моя сім’я: дружина, донька, син, батьки, рідні. Саме заради них я роблю те, що вмію найкраще. І як лікар я ще раз і ще глибше усвідомив: немає нічого ціннішого за людське життя. Завжди потрібно робити все можливе й неможливе — навіть із останніх сил, навіть тоді, коли здається, що їх уже не залишилось — заради наших воїнів і пацієнтів.
Я бачу, скільки сьогодні поруч молодих, сильних, кваліфікованих спеціалістів, які гідно виконують свою роботу. Це дає віру в майбутнє. Я часто думаю: якщо ти любиш людей, якщо в тебе гаряче серце й холодний розум — тобі в медицину.
УКРАЇНА ДЛЯ МЕНЕ — ЦЕ БІЛЬШЕ, НІЖ КРАЇНА. ЦЕ ВІДЧУТТЯ, ЯКЕ ЖИВЕ В КОЖНОМУ З НАС
Любіть Україну, як сонце любіть,
як вітер, і трави, і води…
В годину щасливу і в радості мить,
любіть у годину негоди.
Любіть Україну у сні й наяву,
вишневу свою Україну,
красу її, вічно живу і нову,
і мову її солов’їну.
Після перемоги я мрію про просте — відпочинок із сім’єю. Про тишу. Про можливість просто бути разом. Бо ми, українці — незламні.
