«Я не на фронті, але кожна операція — це мій бій»
Незалежність для мене — це можливість тримати скальпель у руках, а не зброю. Це щоденне рішення бути там, де кожного дня рятують життя та дають змогу продовжувати гідно жити. Для мене – це не гасло — це коли дивишся в очі пораненому військовому і знаєш: він воював, щоб ми жили. А я живу, щоб він одужав.
Одного разів я оперував бійця з важким пораненням. Ми боролися за його руку понад шість годин. Іншого разу — ампутація. Не перша і, на жаль, не остання. І щоразу я розумію: моя робота — це більше, ніж медицина. Це — втримати людину на межі. Дати йому шанс повернути якість життя, повернутись до родини, до себе. Я не на фронті, але кожна операція — це мій бій. І, мабуть, в ці моменти я відчуваю, що я — частина сили, яка тримає країну.
Моя професія завжди була про порятунок, але з початком великої війни вона перетворилась на службу. Кожна операція — це вже не просто медична допомога, це боротьба за цілісність людини після втрати, за її гідність, за її право жити повноцінно. Я бачу свій внесок у тому, щоб дати шанс. Коли після десятка операцій боєць встає з ліжка, коли замість ампутації ми зберігаємо кінцівку — це й є мій фронт.
Коли стає по-справжньому важко — а такі моменти бувають часто — мене тримають найпростіші речі. Родина. Моя сімʼя – вони мій тил і моя сили.
Пам’ятаю, був боєць, якому вдалося врятувати ногу. Він тихо сказав: «Думав, доведеться з протезом жити, а тепер маю шанс ходити своїми.» А інший — після ампутації — прийшов показати свій новий протез і просто посміхнувся: «Дякую. Моє життя продовжується». Без зайвих слів, але з таким теплом, що його не передати. Саме ці моменти і дають сили працювати далі, розуміти — все, що робиш, має справжній сенс.
Ніколи не забуду одного молодого бійця — після вибухового поранення ми кілька годин боролись за його руку. Він пережив усе: біль, страх, невідомість. А вже перед випискою сказав: «Я ще повернусь на позиції та продовжую відстоювати Україну». У тому спокійному, впевненому погляді було все: сила, гідність, незламність. Для мене саме він — живий символ Незалежності.
Скажу, що для мене Обличчям Незалежності був і залишається мій батько — Любомир Федорович. Він багато років очолював хірургічне відділення лікарні святого Луки, де я зараз працюю. Він ніколи не говорив гучних слів про службу чи жертовність — просто щодня приходив до лікарні і робив свою справу. Спокійно, впевнено, без пафосу. У його ставленні до пацієнтів, до колег, до професії — була справжня гідність. І для мене саме така тиха сила, відданість і людяність — це й є Незалежність.
В житті мені допомагає пам’ять про батька. Він завжди казав, що у найважчі моменти ти маєш залишатися людиною — бо саме тоді це найбільше потрібно іншим. Його спокій, гідність і повага до кожного пацієнта стали для мене орієнтиром. Стараюсь тримати цю планку.
Я бачу Україну майбутнього незалежною державою, яка добре розуміє ціну своєї Незалежності. Саме заради цього я працюю, не зупиняюся й приймаю виклики.
І якби я міг звернутися до майбутніх поколінь українців, то сказав б просто й з ноткою гумору: бережіть країну — і себе теж. Здорові нерви, міцний імунітет і регулярна профілактика — це теж наш тил. Усім бажаю по 36,6.
