Моє життя сьогодні — це точка перетину мистецтва і війни, творення образу і захисту країни. Це про образотворення як спосіб говорити зі світом, коли слів уже недостатньо.
Мій шлях у мистецтві формувався поступово — через роки навчання, студій, пленерів, безкінечних ескізів і пошуку. П’ять років глибокого занурення дали мені значно більше, ніж просто професію. Вони дали розуміння себе.
У певний момент ти чітко усвідомлюєш, хто ти є і що саме маєш робити, щоб реалізуватися. Для мене це стало точкою неповернення — мистецтво перестало бути вибором, воно стало сутністю.
СЬОГОДНІ МИСТЕЦТВО В УКРАЇНІ — ЦЕ СПРОТИВ. ЦЕ НЕ МЕТАФОРА І НЕ КРАСИВЕ ФОРМУЛЮВАННЯ.
Це реальність. Мистецтво — це зброя. Воно формує сенси, воно фіксує правду, воно тримає пам’ять. У часи, коли руйнується матеріальне, саме образ залишається і працює далі.
Один із ключових етапів мого творчого шляху — проєкт «Випромінювання», який тривав майже три роки у співпраці з Одеським національним художнім музеєм та іншими українськими музеями.
Це була спроба осмислити простір і час України як територію спротиву. Територію, яка не лише захищається, а й захищає світ від нелюдської агресії.
Продовженням цієї роботи став проєкт «Тут Україна: Чорне море». У ньому я сформулював для себе концепт захисту Одеси — Кочубіїва.
Я шукав не просто художню форму, а певну внутрішню формулу захисту. І знайшов її в дуже простому, але глибокому символі — українському хлібі. Хліб як основа, як життя, як код нації і як елемент сили.
Я НЕ ШУКАЮ НАТХНЕННЯ — ВОНО ЗНАХОДИТЬ МЕНЕ. БО Я ПОСТІЙНО ПРАЦЮЮ.
Живопис — це рух, це процес, це стан. Коли ти весь час у цьому потоці, натхнення стає його частиною. Воно не приходить окремо — воно вже всередині роботи.
Я переконаний, що мистецтво — це один із найважливіших витворів людства. Це єдине, що по-справжньому переживає час. Єдине, що доходить до нас крізь століття. Єдине, що здатне не лише зберігати пам’ять, а й рятувати, оживляти, зцілювати. У цьому його сила.
Сьогодні для мене особливо важливим є поєднання пам’яті та мистецтва як форми спротиву. Мистецтво, яке не просто фіксує, а протидіє. Мистецтво, яке здатне рятувати — і на рівні людини, і на рівні нації.
У творчості для мене не існує меж. Є лише пошук форми, яка буде максимально точною і чесною. Зараз мене цікавлять більш потужні конструкції, геометрія, яка підсилює образ, робить його жорсткішим, концентрованішим. І водночас — чуттєвість.
БО ТІЛЬКИ ЧЕРЕЗ ПОЄДНАННЯ СИЛИ І ЕМОЦІЇ ЗОБРАЖЕННЯ ПОЧИНАЄ ГОВОРИТИ. ІНКОЛИ — НАВІТЬ КРИЧАТИ.
Мене надихають великі художники — такі як Франсиско Гойя, Дієго Веласкес, Антоні Тапієс. У їхніх роботах є сила, глибина і чесність. І в цьому для мене багато паралелей із сьогоденням — з тим, як мистецтво реагує на виклики часу.
МИСТЕЦТВО РЯТУЄ. АЛЕ ВОДНОЧАС МИСТЕЦТВО — ЦЕ ЗБРОЯ. І СЬОГОДНІ Я ВІДЧУВАЮ ЦЕ ЯК НІКОЛИ ЧІТКО.
Україна для мене — це мати. Це джерело сили, ідентичності, сенсу.
Після перемоги я мрію про дуже просту річ — пірнути у Чорне море з причалу в Криму. В українському Криму.
Це мрія, в якій є і свобода, і повернення, і завершеність.
